Ванда Трезор - Я за тебе (не) піду!, Ванда Трезор

- Гм. Добре, - погодився Максим, піднімаючи мій телефон із підлоги і кладучи його на стіл. - А зараз давай щось поїмо, бо я голодний. Та й тобі треба гарно їсти, в твоєму стані. Фрукти, овочі, вітаміни там різні, не знаю… У літній кухні є грубка, я її розпалю, наче біля хлівця лежали якісь дрова, а ти пошукай тут, у хаті, посуд. Картопля в нас є, я картоплі в сусідки позичив відро, а от все інше… 

- А давай насмажимо картоплі, - запропонувала я, як дитина рідіючи словам "в нас", навіть не чекала від себе такого. - Сковорідку я наче десь тут бачила. Я салат зроблю. І молока поп'ємо. Не пропадати ж добру! Ну й що, що його Джульєтта принесла? Воно до вечора вже не буде таке свіже, ще прокисне, спека ж надворі!

- Чудово, люблю смажену картоплю! Туди ще часничку можна покришити і цибульки! - аж облизнувся Макс.

- Я ще хотіла потім прогулятися селом, - раптом вирвалося в мене. - Можемо разом пройтися. Ну, якщо ти не маєш інших планів, - раптом знітилась я. 

- Жодних планів! Але гуляти будемо не в бік магазину! - ми розсміялися. - А увечері сходимо до річки, - підморгнув мені Максим. - Послухаємо, як кумкають жаби! Вони тут видають цілі концерти!

- Чудово, - загорілась я, - і я візьму мольберт і фарби! Давно хотіла накидати щось на пленері!

- Ти художниця? Я бачив, ти приїхала з мольбертом, - підняв брову чоловік. 

- Та так, просто хобі. Для душі, - чомусь засоромилась я. - Я інколи виставляю картини на продаж через Інтернет. І люди навіть купують!

- Покажеш мені свої картини? - спитав Макс.

І це чомусь звучало з його вуст так інтимно й чуттєво, що я ще більше знітилася.

- Так, - кивнула, опустивши голову і роблячи вигляд, що щось там розглядаю на екрані ноутбука. - Пізніше покажу…

Ми ще трохи обговорили майбутній обід, бо справді вже повернуло на обід, і я спіймала себе на думці, що мені подобається ось так обговорювати з Максимом побутові справи. Наче ми разом живемо у цій хаті, він та я, укупочці, разом готуємо їжу, виясняємо, хто піде за олією в магазин, бо сковорідка й картопля були, а от олії, на якій можна було посмажити смакоту, - не виявилося.

У результаті, сміючись та перекидаючись дуриними репліками, ми використали дитячу лічилочку і порахувалися. Випало до магазину йти мені, і Максим радісно зітхнув, що не треба буде зустрічатися з Джульєттою.

Мене це, з одного боку, чомусь порадувало, я чесно втішилася, що ця жінка не була Максові дорога, що вона справді нав'язливо переслідувала його, а він не мав до неї жодних почуттів. Проте, з іншого боку, трохи дратувало те, що він не пояснить раз і назавжди цій дівчині, що він нею не цікавиться, що вона йому байдужа...

Але я потім зупинила ці свої думки. “Агов, Марто, цей чоловік чужий тобі! Не лізь в його життя! Хіба тобі не все одно, чи байдужий він до тої Джульєтта, чи не байдужий?”.

Ох, я лукавила з собою, мені, як виявилося, чомусь було не байдуже. Але слід було зупинити себе. І я зупинила, вимела непотрібні думки з голови й, перечитавши ще раз листи трьох претендентів на мою руку та серце, почала збиратися в магазин за олією.

Максим вовтузився з грубкою в літній кухні, пообіцяв, що як тільки розпалить її, почне чистити картоплю, отож, щоб я не барилася. А я, натягнувши на голову кепку, почимчикувала до крамниці. Налаштувала себе войовничо: якщо Джульєтта почне знову наїжджати - дам відкоша!

Проте замість Джульєтти за прилавком сьогодні стояла інша продавчиня: літня флегматична жінка, котра на моє привітання ледве кивнула, тицьнула мені в руки пляшку олії, забрала гроші й знову втупилася в екран телефона, де миготіли один за одним відосики з Тік Току.

Я поверталася з магазину задоволена, що ніхто в ньому не зіпсував мені настрій, і вже перед самим домом задзвонив мій телефон.

Я з острахом поглянула на екран: на щастя, це був не Рест. Незнайомий номер. Напевно, знову якісь шахраї, рекламне оголошення чи розіграш. Таких дзвінків останнім часом було чимало, я всі номери блокувала, але вони все одно якось оминали блокування і вигулькували новим номерами, але зі старими ошуканськими текстами. В принципі, я ніколи не відповідала останнім часом на незнайомі номери. Але зараз, наче хтось за руку смикнув.

- Слухаю вас, - промовила я.

- Марта? Це ви Марта? Я правильно втрапив? Це ж номер Марти?

- Так, - повільно промовила я.

- Мене звати Володимир Дерновський. Я прочитав ваше оголошення на сайті “Впевненість”.

- А, так, так, - раптом розхвилювалась я. - Це я.

- Справа в тому, - продовжив чоловік по той бік телефону, - що я можу почати проходити ваші випробування вже сьогодні. Я мешкаю в містечку недалеко від вашого села Кипнівка, де ви зараз перебуваєте. Хотів би мати деяку фору у порівнянні з іншими претендентами. Маю намір перемогти! Мені терміново потрібна дружина. А ваше оголошення - наче дар небес. Я незабаром виїжджаю на постійне місце проживання в Австралію. І маю там вже привабливу пропозицію роботи в крутій компанії. Проте, заповнюючи анкету на цю роботу пів року тому, я, по-перше, і не сподівався, що мене візьмуть, і, по-друге, вказав (каюсь, це був обман!), що одружений і ми з дружиною плануємо дитину. І от, керівник фірми, куди я наймаюся, нещодавно написав, що мене прийнято. Що я за місяць маю приїхати з дружиною, що для нас підготують помешкання і все таке… Ви зрозуміли, Марто? Мені навіть ваші гроші, про які ви пишете в умовах відбору, не потрібні. Потрібна ви сама з вашою вагітністю…