Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

Я виліз із машини, зайшов у хвіртку і рушив усипаною черепашками доріжкою під темними деревами. Потім почув, що Хазяїн іде слідом за мною. Отак — я попереду, він позаду — ми й підійшли до будинку і піднялися сходами на веранду.

Хазяїн відступив убік, а я відхилив сітчасту протимоскітну заслону й постукав у двері. Потім постукав ще і, зазирнувши крізь скло до передпокою, побачив, що там відчинилися внутрішні двері — з бібліотеки, пригадав я,— а тоді збоку в передпокої засвітилося світло. Суддя йшов до надвірних дверей. Крізь скло я бачив, як він вовтузиться із замком.

— Хто тут? — спитав він.

— Добрий вечір, суддя,— озвався я.

Він стояв у дверях, кліпаючи очима й намагаючись розглядіти в темряві моє обличчя.

— Це я, Джек Берден,— мовив я.

— Он як, Джек… ну не чекав! — І він простяг руку .— Заходь.— Він начебто навіть зрадів мені.

Я потиснув йому руку і ступив у передпокій, де в неяскравому світлі бра тьмяно полискували дзеркала в облізлих позолочених рамах та скляні боки великих ліхтарів-«блискавок».

— Чим я можу стати тобі в пригоді, Джеку? — запитав суддя й подивився на мене своїми жовтими очима. Може, він і змінився, але очі — не дуже.

— Та я…— почав я і не знав, що казати далі.— Просто зайшов дізнатися, чи ви не спите й чи не зможете побалакати з…

— Ну звісно, Джеку, заходь. З тобою нічого не скоїлося, синку? Стривай, я замкну двері, а тоді…

Суддя обернувся замкнути двері, і якби його мотор не був цілком справний, незважаючи на сьомий десяток, то він, певне, тут-таки й упав би мертвий. Бо в дверях стояв Хазяїн. Досі він і не шелеснув.

Так чи так, а суддя не впав мертвий. І на обличчі в нього не ворухнувся жоден м’яз. Але я відчув, як він весь напружився. Людина хоче серед ночі замкнути двері — і раптом бачить, що на порозі виникла з темряви якась постать. Тут би кожен аж підскочив.

— Ні,— озвався Хазяїн невимушено, з усмішкою, і, скинувши капелюха, ступив уперед, так наче його запросили зайти, хоч ніхто його, звісно, не запрошував.— Ні, з Джеком, як я знаю, нічого не скоїлося. І зі мною також.

Тепер суддя дивився на мене.

— Перепрошую, Джеку,— мовив він холодним, скрипучим голосом, що іноді звучав у нього, мов заїжджена грамофонна платівка під тупою голкою.— Я зовсім забув, що ти тепер добре влаштований.

— Атож, Джекові живеться незле,— сказав Хазяїн.

— Ну, а ви, добродію…— Суддя обернувся до Хазяїна і опустив свої жовті очі, бо був на півголови вищий на зріст; і я побачив, як під складками іржаво-червонястої старечої шкіри на його довгій щелепі випнулись і заворушилися жовна.— Ви бажаєте щось сказати мені?

— Та як по правді, то ще й сам не знаю,— недбало відповів Хазяїн.— Поки що ні.

— Ну що ж,— промовив суддя,— в такому разі…

— А чого, може, й вийде балачка,— перебив його Хазяїн.— Наперед ніхто не знає. Та й у ногах правди нема…

— В такому разі,— провадив суддя отим своїм механічним голосом, що скреготів, як тупа голка на заїждженій платівці, як терпуг об залізо,— дозвольте вам сказати, що я вже збирався до ліжка.

— Та ну, рано ще,— заперечив Хазяїн і повільно зміряв суддю поглядом з голови до ніг.

На судді була старомодна оксамитова куртка, штани під смокінг та біла накрохмалена сорочка, але краватку й комірця він уже зняв, і під великим старечим червоним борлаком блищала золота запонка.

— Атож,— повів далі Хазяїн, закінчивши свій огляд.— Та й спатиметься краще, коли ляжете пізніш і встигнете перетравити добру вечерю.

І він рушив через передпокій до внутрішніх дверей, за якими світилося,— до дверей бібліотеки.

Суддя Ірвін дивився на його спину, а Хазяїн ішов собі далі в своєму пожмаканому літньому піджаку із зморшками на плечах та темними плямами від поту під пахвами. Жовті очі судді мало не вилазили з очниць, а обличчя стало густо-червоним, як теляча печінка на прилавку м’ясника. Потім він рушив слідом за Хазяїном.

Я й собі подався за ними.

Коли я ввійшов, Хазяїн уже сидів у великому потертому шкіряному кріслі. Я став біля стіни, під високими, аж до стелі, книжковими полицями, повними старовинних, оправлених у шкіру книжок, серед яких було чимало правознавчих,— вони губились у затінку під стелею, і в кімнаті стояв дух цвілі, наче від старого сиру. Тут нічого не змінилось. Я пам’ятав цей дух ще з тих довгих надвечірків, що їх проводив у цій кімнаті, читаючи або слухаючи, як читає мені вголос суддя, а в каміні потріскували дрова, і годинник у кутку — великий дідівський годинник — відлічував нам повільні, маленькі дрібки часу. Кімната була та сама. На стінах — великі офорти Піранезі у важких різьблених рамах: Тібр, Колізей, руїни якогось храму. На полиці над каміном і на столі — стеки, срібні кубки, здобуті собаками судді на польових випробуваннях і самим суддею на змаганнях мисливців. Біля дверей — підставка з рушницями, і хоч туди не сягало світло великої бронзової настільної лампи, але я знав на тій підставці кожну рушницю, знав їх усі на дотик.

Суддя не сідав. Він стояв посеред кімнати й дивився згори вниз на Хазяїна, що випростав ноги на червоному килимі. Суддя нічого не казав. У голові його відбувалася якась робота. Напевне, якби в тому високому черепі, там, де росла колись буйна, як лев’яча грива, темно-руда, а тепер поріділа й зблякла чуприна, було маленьке засклене віконце, то ми побачили б крізь нього злагоджений рух коліщаток і пружин, трибків і храповиків, змащених і блискучих, як у кожному точному й добре доглянутому механізмі. Та, може, хтось натиснув не ту кнопку. Може, вся та машинерія отак і працюватиме марно, аж поки щось зламається або розкрутиться до кінця пружина,— і нічогісінько не станеться.

Та врешті озвався Хазяїн. Він кивнув головою вбік, туди, де на письмовому столі стояла срібна таця з пляшкою, карафою води та склянками — двома брудними й трьома чи чотирма чистими,— і сказав:

— Гадаю, суддя, ви не будете проти, якщо Джек хлюпне мені в склянку? Як то кажуть, з південної гостинності.

Суддя Ірвін не відповів йому. Він повернувся до мене і мовив:

—