Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

й дам для послуг двійко конгресменів-республіканців — хай ставлять йому бляшанки. А ти зможеш приводити до себе дівчат через парадний вхід, і котрийсь із міністрів прийматиме від них пальта й підбиратиме за ними шпильки. Навіть приставимо до цього діла спеціального міністра. І назвемо його Секретарем спочивальні Джека Бердена. Він матиме всі номери телефонів і відсилатиме на потрібні адреси рожеві шовкові дрібнички, коли трапиться, що хтось їх забуде. У Малюка комплекція якраз підходить, отож зробимо йому невеличку операцію, вдягнемо в шовкові шаровари й тюрбан, дамо в руки криву бляшану шаблю, наче головному охоронцеві святині чи кому там ще, і хай сидить на пуфі біля твоїх дверей і зветься Секретарем спочивальні. Ну як, подобається тобі така перспектива, га? — Він перехилився через спинку переднього сидіння і ляснув мене по коліну. Для цього йому довелося потягтись назад усім тілом, бо від переднього сидіння «кадилака» до мого коліна було не близько, хоч я майже лежав, упершись лопатками в задню спинку.

— Ти ввійдеш в історію,— сказав я.

— А ти як думав, хлопче! — засміявся він. Потім, усе ще сміючись, відвернувся і став дивитися на освітлену фарами дорогу.

Ми проскочили якесь селище і спинилися на околиці біля бензозаправної станції з буфетною стойкою. Ласун заправив машину й приніс нам з Хазяїном по пляшці кока-коли. І ми поїхали далі.

Хазяїн більш нічого не казав до самого Берден-Лендінга. Та й там промовив тільки:

— Джеку, скажеш Ласунові, де той будинок. Це ж твої приятелі тут живуть.

Так, тут живуть мої приятелі. Чи, власне, жили. Анна і Адам Стентони — вони жили тут, у білому будинку свого батька-вдівця, губернатора штату. Анна і Адам, що були моїми приятелями. Ми з Адамом разом рибалили й плавали під вітрилом по всьому тому краю Мексіканської затоки, і з нами була худенька, волоока й тиха Анна, що ніколи не озивалась і словом. Ми з Адамом ходили на полювання, блукаючи по всій окрузі, і завжди поруч була Анна, тонконога мала дівчинка, на чотири роки молодше за нас. Ми сиділи біля каміна в домі Стентонів або й у нашому домі — гралися, читали книжки,— і разом з нами сиділа Анна. А потім минув час, і Анна перестала бути малою дівчинкою. Вона виросла, і я кохав її так, що жив наче вві сні. І в тому сні серце моє ладне було розірватися, бо, здавалось, у ньому вмістився цілий світ і розпирав його, щоб вирватися назовні й стати великим світом. Але те літо скінчилось. Минав час, а того, чого ми тоді з такою певністю чекали, так і не сталося. І тепер Анна була старою дівою, жила в місті, і хоча досі не втратила принадності й одягалася до лиця, проте сміх її став якийсь ламкий, а з обличчя не сходив напружений вираз, ніби вона весь час силкувалася щось пригадати. Що ж вона силкувалася пригадати? Ну, мені силкуватись було не треба. Я й так міг усе те пригадати — міг, але не хотів. Якби людство нічого не пригадувало, воно було б безмежно щасливим. Колись я вивчав в університеті історію і якщо чогось тоді й навчився, то саме цього. А точніше — вважав, що навчився.

Ми проїдемо Алеєю, де будинки стоять в один ряд й звернені до затоки,— там і жили всі мої приятелі. Анна, тепер стара діва, чи майже стара діва. Адам, славнозвісний хірург, що й досі ставився до мене прихильно, але вже не їздив зі мною рибалити. І, нарешті, в крайньому будинку,— суддя Ірвін, що був другом нашої сім’ї, брав мене з собою на полювання, навчав стріляти, їздити верхи і не раз читав мені в своєму великому кабінеті уривки з оправлених у шкіру історичних фоліантів. А коли подався геть Елліс Берден, суддя став мені за батька куди більшою мірою, ніж ті чоловіки, що одружувалися з моєю матір’ю і приходили жити в дім Елліса Бердена. Така він був людина.

І я сказав Ласунові, як проїхати містечком на Алею, де живуть або жили всі мої приятелі. Ми поминали вулиці, освітлені лише ліхтарями на телеграфних стовпах, аж поки виїхали на Алею, де серед магнолій та віргінських дубів тьмяно мріли білі, як кістки, стіни будинків.

Проїжджаєш отак уночі містечком, у якому колись жив, і сподіваєшся побачити самого себе в коротких штанцях, одного на розі вулиці під ліхтарями, де жуки стукотять об бляшані рефлектори і оглушені падають на тротуар. Сподіваєшся побачити того хлопчика під вуличним ліхтарем у таку пізню годину й сказати йому, щоб він зараз же йшов додому й лягав спати, а то йому дуже нагорить. Та, може, ти й так уже вдома, у ліжку, міцно спиш, і тобі нічого не сниться, і того, що нібито сталося з тобою, насправді не сталося. Але хто ж це тоді, в біса, сидить на задньому сидінні великого чорного «кадилака», що мчить вулицями містечка? Ба, та це ж Джек Берден! Хіба ви не пам’ятаєте малого Джека Бердена? Пополудні він звичайно вирушав своїм човном рибалити в затоці, а потім вертався додому, вечеряв, цілував на добраніч свою гарну матусю, проказував молитви і о пів на десяту вже був у ліжку. A-а, то це ви про хлопчину старого Елліса Бердена? Еге ж, його і тієї жінки, яку він привіз із Техасу — чи то з Арканзасу? — отієї худенької жіночки з великими очима, що й тепер живе в будинку старого Бердена зі своїм новим чоловіком. А що таке тоді сталося з тим Еллісом Берденом? Біс його знає, вже багато років ніхто тут і не чув про нього. Та й дивак же він був. Ще б не дивак, хай йому чорт,— отак узяти й податися світ за очі, покинувши вдома таку кралю, як та жіночка з Арканзасу! А може, він не міг дати їй чого вона хотіла. Але ж отого хлопця, Джека Бердена, він їй таки дав. Еге ж…

В’їжджаєш серед ночі в містечко, а там чути ці голоси.

Нарешті ми дісталися до кінця Алеї, і я побачив будинок судді, білий, як кістка, серед темного гілля дерев.

— Оце він,— сказав я.

— Зупинися тут,— звелів Хазяїн Ласунові. Тоді звернувся до мене: — Світиться. Старий мудак ще не спить. Іди постукай і скажи, що я хочу його бачити.

— А якщо він не відчинить?

— Відчинить,— сказав Хазяїн.— А ні,