Zhelizna - Обери мене, Zhelizna

Розділ 8 Венера

За 5 років до…

— Ти якийсь без настрою, чи мені здається? — я дивлюся на дисплей екрана, намагаючись прослідкувати за емоціями Дана, які мені геть таки не подобаються сьогодні. 

— Тобі здалося, я просто втомлений, — відчуваю брехню.

— Я прекрасно знаю, коли ти втомлений, а коли роздратований. Що трапилося? Що тебе турбує? 

Дан каже, що все нормально, але я бачу, як його губи напружено стиснути, а очі трохи відведені вбік. Кожен його рух здається трохи різким, надто стриманим, ніби він хоче приховати, що щось його дратує. Я намагаюся всміхнутися, але в середині все напружено. Мені важко сидіти тут, знаючи, що він щось від мене приховує, щось не говорить. В голові крутяться питання: "Що сталося?", "Чому Дан такий?", але я не можу їх озвучити.

— З ким ти зустрічаєшся ввечері? — слова звучать сухо, але я вже не акцентую на цьому увагу, щоб не погіршити й так напружену ситуацію. 

— З Еліс та її друзями. Це буде щось типу мінівечірки в неї дома на честь успішно закритого проєкту.

— Дай вгадаю, там буде і її брат, який при кожній нагоді намагається до тебе залицятися? — я вже навіть жалкую, що якось розповіла Дану про Тома та його специфічну манеру спілкування.

Я посміхаюся про себе, думаючи, наскільки добре знаю кожен погляд Дана. Його ревнощі для мене не нові, і я розумію, що це частина його глибоких почуттів до мене. Це не просто недовіра — це спосіб проявити, що йому боязко. Дан хоче бути поруч і бути впевненим, що я тільки його.

— Боже, Дан, та не залицяється він до мене. Я взагалі не здивуюся, що він “грає за дві ліги”, тому перестань себе накручувати й ревнувати мене. 

— Я не ревную…

— Так-так, охоче вірю. — Я дивлюся на Дана, і хочу, як раніше торкнутися його руки, щоб він зрозумів, що нема чого хвилюватися. Але натомість можу тільки провести кінчиками пальців по екрану. 

Пів року розлуки все ж таки даються взнаки. Ми розділені відстанню, і хоча на зв'язку щодня, все одно це не те саме, що було. Дан працює помічником архітектора, я навчаюся, і кожен з нас ніби існує у своєму світі. Нові знайомства, нові інтереси. Наші життя змінюються, але ми не встигаємо за змінами один одного. І це не погано, просто незвично.

Я бачу, як інші ходять на побачення, обіймаються, сміються разом, і почуваюся, ніби у мене відібрали щось важливе. Я хочу бути поруч з Даном, відчути його обійми, поділитися простими моментами — прогулянкою, вечерею, розмовою віч-на-віч. Але замість цього ми розмовляємо через екран, і, хоч як би я не старалась, іноді це тільки підтримує відчуття порожнечі. Екран не замінити його присутність.

Ми сумуємо за тими словами, які колись здавалися буденністю: спільні ранки, вечори, коли можна просто бути поруч і нічого не робити. Тепер кожна дрібниця набуває ваги — його голос у слухавці, коротке відео, яке він надсилає, щоб показати своє робоче місце. Це все, що ми можемо зараз собі дозволити.

Я постійно думаю, чи не стало Дану важче, мені ніж. Він працює, у нього є свій ритм життя, свої клопоти, і я іноді боюся, що наша відстань зробить нас чужими. Але кожен раз, коли ми розмовляємо, я відчуваю, як він сумує, як йому важко бути далеко. Це трохи заспокоює, але водночас розбиває серце. Я бачу його втомлений погляд, бачу, як Дан намагається залишитися сильним для нас обох. 

Іноді відчуваю себе безсилою я, коли не можу підтримати його, коли бачу, що йому важко, але не можу бути поруч. Відстань стає бар'єром, який ніби нависає між нами. Але ми мусимо триматися під цим натиском. 

— Том знає, що ми пара. Я показала безліч фото та відео, сто разів сказала, як сильно тебе кохаю. Тут вже до будь-кого має дійти, що шансів нуль, — обличчя Дана повільно розслабляється. 

— Мені рве дах кожного разу, коли я чую, що ти будеш в чиїсь компанії. Знаю, що це ненормально, але нічого не можу зробити з собою. Ми ж стільки часу були тільки удвох, я боюся… 

— Дан, ну ти чого? Що тебе лякає?

— Боюся, що мені не стане місця у твоєму новому житті. 

— Але це не так. Ти частина мого життя, в якому немає місця для інших людей. 

Дан повільно підіймає погляд на мене, і в його очах вже не той важкий сумнів, що був на початку розмови. Його губи починають ледь помітно розтягуватися в посмішці, і я відчуваю, як важкість між нами повністю зникати.

— Я дурний, правда? 

— Ні, ти до жаху закоханий, як і я. — Дан тихо сміється, ніби знімаючи з собою останні залишки сумнівів, і я відчуваю, як настрій між нами змінюється.

— І кожним днем це відчуття тільки посилюється. Відстань, здається, загострює всі мої почуття.

— Як і мої. Я шалено хочу торкнутися тебе, піддатися обіймам, вдихнути твій аромат. Я сумую за твоїм теплом, солодкими поцілунками й нашою близькістю. Мені цього так сильно не вистачає. 

Дан більше не виглядає ревнивим чи напруженим. Натомість перед мною знову мій хлопець, такий, яким я його знаю — вірний, спокійний, і щасливий.

— Коли ми побачимося? 

— Якщо все буде добре, то прилечу додому на Різдво і залишуся на кілька тижнів, щоб насититися тобою. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍