Ольга Соболєва - Казки Чаробору, Ольга Соболєва

Від несподіваної зустрічі Ярослава злякано зойкнула. Між молодих сосенок справді стояв лісничий. Все той самий високий міцний чоловік із густою бородою та по-юнацькому яскравими зеленими очима. Сіра сорочка була підперезана широким поясом з тканини, а от нижче Орест носив мішкуваті штани та звичайнісінькі кросівки.

- Ну, чого кликала? - знову заговорив він своїм гулким басом.

– Я? - ледве змогла вимовити Ярослава, але таки зібралася з духом і відповіла: - Та там дерево сухе.

- Ну, дерево, - відповів чоловік.

- Гм… може звалити його? - несміливо продовжила дівчина. - Рисянка так шипіла на нього. От я й подумала, що треба…

- Треба так треба, - знизав плечима Орест. – Показуй.

Полегшено видихнувши, Ярослава поспішила назад до річки. Дерево так само смирно стояло на крутому березі. Як тільки вони підійшли ближче, Рисянка знову зашипіла. Зацікавлено глянувши на тварину, лісник придивився до дерева, а потім запитав:

– Я його й не помічав раніше… А що за дерево знаєш?

- Верба? А може, береза. Я не знаю. Воно вже надто сухе, щоб розпізнати.

- Ну, коли ти знайшла, тобі й рубати, - сказав Орест, витягнувши з-за нерозшитого поясу сокиру.

- Чому це мені? - округлила очі дівчина.

- Я ж чугайстер. Мені у лісі порядки водити. А тут берег, значить у тебе сила.

Ярослава озирнулася на крутий спуск, де росло коряве дерево – один необережний крок міг обернутися невдалим польотом у воду.

- Але ж тут можна впасти!

- А ти не падай, - спокійно відповів лісничий і простягнув сокиру.

Невдоволено обмінявши рисеня на сокиру, Ярослава повернулася до дерева. Сяк-так спустившись до кореня, дівчина спочатку спробувала штовхнути стовбур. А раптом дерево зовсім трухле і саме звалиться у воду? Але ні. Стояло, зараза, як вкопане. Тяжко зітхнувши, Ярослава зручніше примостилася і занесла над головою сокиру. Та не встигло лезо торкнутися кори, як стовбур вибухнув трухою. Розлетівшись на всі боки, тріски підняли купу пилу, а Ярослава, не втримавшись на ногах, почала сковзати по схилу вниз. На щастя, лісник встиг схопити її за руку і допоміг вибратися нагору.

Обтрушуючи тріски з одягу та волосся, дівчина подякувала Оресту і знову обмінялася з ним цього разу забравши рисеня. Звір в свою чергу мирно мурчав на руках, ніби забувши про ворожнечу з деревом. Лісничий допоміг Ярославі нарізати молодого очерету, а потім запропонував провести до Ягинішни. Зважаючи на те, що очерету вийшло досить багато, дівчина одразу погодилася.

– А чому ми лісом йдемо? Так набагато довше буде, - дивувалася вона, петляючи звіриною тропою між соснами.

- Тобі довше буде, а я в лісі всі стежки знаю, - загадково посміхнувся чоловік у відповідь.

Ярославі знов здалося, що у лісничого блиснули ікла.

— Це, звісно, добре, — насупилась Ярослава, — але навіть я розумію, що Чаробор огинає Роздоріжжя, пансіонат і тільки потім садибу Ягинішни.

Лісничий нічого не відповів. Натомість він плечем відсунув пухнасту ялинову лапу і вказав уперед. За кілька десятків метрів виднівся будинок знахарки.

- Неймовірно! - вигукнула дівчина і повернулася до лісничого, але того вже не виявилося поруч. Лише гілка ялини, що колихалася, видавала недавню присутність Ореста та купа свіжозрізаного очерету на землі.

***

У будинках Роздоріжжя давно згасли вогні, проте Ягинішні це нітрохи не заважало. Навіть навпаки, що менше людей бачить її роботу, то простіше з нею впоратися.

Біля старої криниці на околиці селища Ягинішна знайшла потрібний ясен і обережно відрізала найнижчу гілку, що низенько росла наче спеціально для старенької. На місце зрубу знахарка насипала дрібку цілющих трав і подякувала рослині. Вийшовши на відкриту місцевість, Ягинішна обв'язала гілку строкатими стрічками, що напередодні списала заговореними символами. Змахуючи гілкою, мов мітлою, стара затягла тиху заговірну пісню:

Ніченько темна, ніченько тишна,

Сидиш ти на коні буланому, на сідлі соколиному!

Замикаєш ти комори, двірці і хлівці, палаци і храми!

Замкни моїм вороженькам сили їх темні, сили злющі.

А мені очі розплющи на джерела живучі, на води цілющі.

Захисти ніченько темна, ніченько тишна,

Людей Роздоріжжя, тварин Роздоріжжя

Та все довколишнє збіжжя.

Най відьомська сила  між домами гасне,

Між людьми гибіє, в корінню слабіє.

Най від роси-росиці щодень ржавіє.

Послужи ніченько темна, ніченько тишна,

Старій знахарці на підмогу, люду доброму на допомогу.

Злі діяння, помисли, пристріти вимети гілкою,

Заший границі-межі, наче сорочку голкою.

Слово моє кріпке, слово моє липке,

На сто вузликів зав’язане, чарами зв’язане.