Олександр Гулій - Перехрестя світів, Олександр Гулій

– Сильно сумніваюсь, що це тобі якось допоможе, – прочитала його думки жінка. – Якщо б всі людські проблеми можна було вирішити походом до церкви, я б залишилась без роботи.

– Мені це не здається? – неслухняними губами промимрив Андрій, намагаючись осмислити те, що сталося.

– Ні, не здається. І побачив ти це для того, щоб розуміти, що ніколи не знаєш, кому перейшов дорогу. Коли почалися твої незгоди?

– Я точно не пам’ятаю, – розгублено сказав чоловік, поступово беручи себе в руки, – може десь пів року тому.

– Кожного разу, як ти починав думати про те, щоб якось зарадити ситуації, на тебе нападав такий же страх, як перед моїм порогом?

– Може не такий сильний… Просто не хотілося в це лізти. Якось я сподівався, що воно само пройде.

– Я не знаю, чим саме ти їй не догодив, але десь пів року тому ти накликав на себе гнів іншої босорки. Твій страх взаємодіяти з проблемою – це наказ її не робити нічого з прокльоном, поки не стане запізно. На щастя, ти маєш міцну силу волі і твій страх за наречену трохи надломив чари, змусивши в кінці кінців приїхати до мене.

– Але я не пам’ятаю, кому так міг насолити, щоб босорка прокляла мене на щось страшне, сказав Андрій, намагаючись пригадати, чи не було пів року тому якоїсь дивної події, чи ще чогось подібного.

– Це не має значення, – відповіла його співрозмовниця, підводячись із-за столу. – Коли в тебе така сила і ніщо не стримує занепад моральних цінностей, людину можна проклясти навіть за якусь нісенітницю на кшталт віддавленого в автобусі черевика. Допивай і ходімо. Спробую зарадити твоїй проблемі.

– Куди ми йдемо? – спитав Андрій, хутко допиваючи чай і підводячись слідом за босоркою. Він все ще був в шоці, але спілкування з молодою жінкою, замість моторошної бабки трохи його розслабило.

– У підвал, – відповіла Євдокія, не вдаючись у подробиці.

Вони вийшли з вітальні, пройшли до маленької кухні. Дівчина підійшла до громіздкого люку, що відкривав темний прохід у підпілля і перш ніж Андрій встиг допомогти, відсунула його навіть оком не моргнувши. В непроглядній темряві підвалу не було видно нічого, окрім кількох сходинок.

– Тепер слухай уважно. Ти мусиш робити все, що я тобі скажу. Не відходь від мене, нічого не чіпай, не розмовляй, поки я не дозволю. Навіть якщо тобі буде здаватися, що ти маєш щось сказати чи зробити, не смій. Я не знаю особисто ту босорку, що наклала на тебе прокльон, але вона доволі сильна. Вона може заговорити тебе, посилити прокляття, чи змусити зробити щось погане із собою. Але ти мені потрібен присутній там. Тому успіх нашої справи напряму залежить від того, як ти будеш мене слухатись. Зрозумів?

– Так, зрозумів, – кивнув Андрій. Під ложечкою в нього засмоктало, але цього разу від звичайного страху. Страху перед невідомим.

– Тоді бережи голову.

Євдокія пригнулася, спускаючись по вузьких незручних сходах і на останній з них ніби пірнула в темряву. Андрій трохи повагавшись, попрямував слідом. Темрява була і справді якась незвичайна. Холодна і в’язка, немов кисіль. Сходи все не закінчувались і якщо під домом справді був підвал, то його мабуть викопували роки три. В якийсь момент Андрію набридло спускатися в невідомість і він повторив рух босорки, пірнувши в темряву. І наступної ж миті він опинився на галявині посеред лісу. Місяць висвітлював могутні високі смереки навкруги галявини і широку прогалину, з якої виднілися Карпати. Андрій зрозумів, що вони опинилися десь біля вершини пологої гори. Євдокія стояла неподалік, терпляче очікуючи, поки хлопець завершить оглядатися.

– Де ми? – чому на вулиці була ніч, він питати не став.

– В горах. Більше тобі знати не обов’язково. – Дівчина підійшла до нього, зазирнула прямо в очі. – Зараз буде трохи неприємно.

Вона стала навшпиньки, однією рукою взяла Андрія за підборіддя, іншою вчепилася у волосся на його потилиці. Пальці в неї стали довшими майже в половину, нігті погострішали і чоловік відчув, як вони деруть йому шкіру.

– Явися, невідома прокльонщице, або я вирву твої чари з нього разом із твоїм життям!

В Андрія заломило скроні. Шкіру обдало холодним вітром, хоча жодне дерево навкруги не ворухнулося.

– Явися, прокльонщице, або я вирву твої чари з нього разом із твоїм життям! – знову повторила Євдокія, підвищивши голос. Чоловік відчув, як по підборіддю потекла кров – кігті босорки порізали йому шкіру. Слідом за скронями заломило кістки, він інстинктивно спробував вирватись, але дівчина тримала його залізною хваткою. Коли вона крикнула в третій раз, Андрію здалося, що кров потекла з вух і носа, настільки це було голосно. Але раптом все закінчилося, сталева хватка відьминих кігтів зникла і від несподіванки він не втримав рівновагу і впав, не помітивши в який момент дієвих осіб стало більше.

На протилежній половині галявини стояла жінка. Така ж худорлява і плоскогруда, як і Євдокія. У неї були криваві червоні очі, що виблискували у місячному світі, немов два потойбічних ліхтаря. Коротка сукня відкривала тонкі худі ноги, що закінчувались великими курячими лапами з товстими гострими кігтями. Обличчя у жінки було страшне. Воно то молодшало то старішало, суха шкіра грозила порватися на вилицях та щелепі, ніс із великою бурулькою на кінці рухався, жадібно втягуючи повітря. Кривий рот розтягнувся в моторошній гримасі.