Олександр Гулій - Перехрестя світів, Олександр Гулій

– Та я цей… задумався просто. Незвичне місце, – постарався надати собі спокійного вигляду чоловік. Дівчина продовжувала пронизувати його важким поглядом, але липкий нездоровий страх почав проходити, ніби розчиняючись в її очах. Так тривало ще кілька секунд, після чого вона кивнула візитеру на подвір’я.

– Ну то проходьте, вже четверта, час розпочинати.

Андрій пройшов на подвір’я, озираючись по сторонах. Дівчина обігнала його і попрямувала в дім. На вулиці було прохолодно, але хлопець примітив, що помічниця босорки була вдягнена напрочуд легко, немов її зовсім не турбував холодний вітер, що ворушив довгий поділ її світлої сукні і хапав за голі бліді щиколотки. Всередині будинку було напрочуд темно, ніби на вулиці була майже ніч. Дівчина провела його в кімнату для прийому гостей, посадила за стіл і налила чаю. Сіла навпроти, знову вирячившись своїм важким поглядом. В напівтемній вітальні її очі здавалися майже чорними. Вогонь свічок, що повільно горіли в громіздкому канделябрі на столі, народжували в глибині її зіниць червоні відблиски. Андрій старався відверто не витріщатися на дівчину, але не міг відірвати від неї очей. Здавалося, ніби вона копається прямісінько у нього в голові.

– Я перепрошую, а скоро прийде пані Євдокія? – спитав він, намагаючись якось згладити ніякове мовчання. – Мені мабуть треба розказати, з якою я проблемою.

Дівчина немов опритомніла від трансу, закусила губу і після короткої паузи відповіла:

– Пані Євдокія? Так, так, вона зараз прийде, зачекайте пару хвилин.

Вставши з-за столу, вона, все ще перебуваючи у глибоких роздумах, вийшла з кімнати. За кілька хвилин Андрій почув човгання і до вітальні зайшла старенька бабуся. Чимось вона була схожа на дівчину помічницю і чоловік подумав, що скоріш за все вони були родичками. Тільки бабка мала більш моторошні риси. Занадто довгий ніс, сухі тонкі руки із довгим пальцями, кілька великих темних бородавок на обличчі з висохлою шкірою, яка щільно обтягувала череп. Густе волосся під хустиною було повністю сиве тією самою некрасивою брудною сивиною, яку так не люблять жінки. На гостя нахлинула нова хвиля липкого незрозумілого страху. Вже котрий раз за останній час він подумки наказав собі зібратися.

– Вітаю! Ви пані Євдокія? Мене звати Андрій.

– Доброго тобі часу, синку, – відповіла бабця, на секунду продемонструвавши посмішку із жовтими зубами.

Андрій поспішив піднятися і відсунути жінці стілець, щоб вона могла сісти. Стара обдарувала його ще однією моторошною посмішкою і прогунділа собі під ніс щось на кшталт «який чемний хлопець».

– Я не знаю, з чого мені почати, – сказав він, повертаючись на своє місце. – Це може прозвучати дивно, але я став дуже часто потрапляти у дорожньо-транспортні пригоди. І кожного разу вони все серйозніші і серйозніші. Останнього разу постраждала моя наречена. Мені здається, я притягую до себе нещастя. Але одне діло, коли справа стосується тільки мене, і зовсім інше, коли на небезпеку наражаються рідні.

– Правду кажеш, синку, – загадково відповіла босорка, ніби тільки що перевірила його на детекторі брехні. – Маєш не аби яку відданість близьким людям. Це добре. Єдине, що тобі треба зробити, перш ніж ми почнемо, це перестати боятися.

Андрій мало не подавився чаем, ковток якого вирішив зробити, щоб промочити горло. Слова босорки пролунали у нього самісінько в голові, відбилися луною всередині черепної коробки, і немов вишибли з хлопця щось чуже, що зачаїлося десь у грудині, стискуючи легені. За один удар серця молодий чоловік спітнів так, ніби на нього вилили відро води, перед очами застрибали цяточки, а у вухах розійшовся дзвін, який зазвичай буває у людей, що збираються знепритомніти. Але як не дивно, чай, який він змусив себе проковтнути, щоб не вдавитися, подіяв заспокійливо і Андрія трохи відпустило.

– Пий ще, тобі полегшає, – кивнула бабуся. На мить Андрію здалося, що риси її обличчя розпливаються і ніби двоються. – Це заспокійливий чай.

– Що це зараз було? – спантеличено спитав хлопець, слухняно випиваючи ще. Тепло від напою приємно розтікалося по тілу.

– Перш за все, ти маєш зрозуміти, що я не чиню шкоди людям, – спокійно відповіла бабуся. – Але можу це зробити, якщо так захочу. І також ти маєш зрозуміти, що я не єдина представниця свого, так би мовити, племені.

– Є інші такі ворожки?

– Не ворожки. Босорки. Є різниця. І так, інші такі є, і зазвичай вони не тяготяться бажанням здобувати славу чаклунок, що допомагають пересічним людям вирішувати їх проблеми. – голос бабусі став невловимо мінятися, втрачаючи старечі скрипучі нотки і наповнюючись силою і молодістю. Сама вона теж «поплила», ніби хтось затер рукою тільки но намальовану вугіллям картину. Зморщена висохла шкіра розгладилася, волосся потемніло, бородавки немов втягнулися в обличчя, залишивши по собі ледве помітні цятки, схожі на веснянки. Очі жінки полихнули яскраво-червоним і за мить перед Андрієм сиділа та сама дівчина незрозумілого віку, яку він прийняв за помічницю босорки. Тільки зараз він звернув увагу, що одяг і на бабці і на молодичці був той же самий, тільки при першому знайомстві на дівчині не було хустини. Зняла вона її і зараз, знову відкривши довге красиве волосся. – Скажу більше, якщо босорка не хоче, щоб хтось здогадався, що вона не звичайна людина, то цього ніколи і не станеться.

Андрій сидів з відкритим ротом, забувши про чай і манери. Те, що він тільки що побачив, не піддавалося ніякому поясненню. Євдокія, в свою чергу, насолоджувалася зробленим ефектом, тіні навколо неї згустилися, зробивши червоні виблиски в очах напрочуд яскравими. Чоловік подумав, що якщо це все відбувалося насправді, то може самий час йому почати ходити до церкви.