Джеймс Баррі - Пітер Пен

ще лишити місце для стола і стільців. Джон і Майкл пильно стежили за ним.

— А Венді що, спить? — спитали вони.

— Спить.

— Джоне, — запропонував Майкл. — Треба її збудити, щоб вона приготувала нам вечерю.

Аж тут кілька хлопчиків прибігли і принесли грубі гілляки, щоб будувати хатинку.

— О, дивись! — крикнув Майкл.

— Кудрику, — промовив Пітер особливим командним голосом, — припильнуй, щоб новенькі теж допомагали на будові.

— Так, так, сер.

— На будові? — вигукнув Джон.

— Ми будуєм хатку для Венді, — пояснив Кудрик.

— Для Венді? — приголомшено пробурмотів Джон. — Але чому? Вона ж звичайна дівчина!

— Тому що ми, — пояснив Кудрик, — її піддані.

— Ви? Піддані Венді?

— Саме так, — ствердив Пітер. — І ви теж. Забирайте їх з собою!

Приголомшених братів запрягли до роботи — рубати і носити дерево.

— Найперше робимо стільці і піч, — наказав Пітер, — а потім довкола них збудуємо дім.

— Так-так, — сказав Ледь-Ледь, — саме так і будується дім; я тепер це потрохи пригадую.

Пітер встигав подумати про все.

— Ледь-Ледю, — гукнув він, — приведи лікаря.

— Так-так, — відповів Ледь-Ледь і почухав потилицю. Він добре знав, що Пітера треба слухатись, і за хвилинку повернувся з поважним виглядом у Джоновому циліндрі на голові.

Пітер підійшов і ввічливо поцікавився:

— Будь ласка, пане, скажіть: ви лікар?

Головна різниця між Пітером і рештою хлопчиків полягала в тому, що вони знали, де правда, а де вигадка, а Пітер частенько цього не розрізняв. Часом це дратувало їх, наприклад, коли вони їли уявний обід. Коли ж хтось руйнував його вигаданий світ, то отримував від Пітера по ребрах.

— Так, хлопчику, — трохи насторожено відповів Ледь-Ледь, в якого інколи тріщали ребра.

— Будь ласка, лікарю, — попросив Пітер, — тут у нас одна панна… лежить… їй дуже зле.

Вона лежала просто у них під ногами, але Ледь-Ледь мав досить такту, щоб не помітити її.

— Так-так-так, — пробурмотів він, — і де ж вона лежить?

— Ось тут, на галявині.

— Я прикладу скельце до її рота, — сказав Ледь-Ледь і вдав, ніби так і робить, а Пітер тим часом чекав. Тривожний момент надійшов, коли пора було подивитися на скельце.

— Ну, як вона? — спитав Пітер.

— Так-так-так, — сказав Ледь-Ледь, — це їй допомогло.

— Яка радість! — вигукнув Пітер.

— Я ще подзвоню сьогодні ввечері, — сказав Ледь-Ледь. — Подайте їй міцного бульйону в горнятку з дзьобиком.

Він повернув капелюха Джонові і глибоко зітхнув — що ж, це був його спосіб уникати проблем. Тим часом ліс повнився цюканням сокир; і майже все необхідне для затишного житла вже лежало в ногах у Венді.

— Якби ми тільки знали, — зітхнув один із хлопчаків, — які будиночки їй найбільше подобаються.

— Пітере, — кричав другий, — вона поворухнулась уві сні!

— Вона відкриває ротик! — гукав третій, поважно приглядаючись до цього. — Як добре!

— Може, вона збирається співати уві сні? — сказав Пітер. — Венді, проспівай нам, який будиночок ти хотіла б мати.

І тут же, не відкриваючи очей, Венді заспівала:

— Я мрію про гарненький дім —

найменшенький у світі,

щоб там поміж червоних стін

під дахом з моху жити.

Вони аж розсміялися від радості, коли почули це, бо, на превелике щастя, дерево, яке вони принесли, сочилося червоним соком, а вся земля довкола була вкрита суцільним килимом з моху.

І під час будівництва маленької хатки у них склалася своя пісенька:

— Вже стіни є й зелений дах —

взялися ми за діло!

Скажи-но, люба Венді, нам,

Чого б ти ще хотіла?

На це вона без зайвої скромності відповіла:

— Ще ось що мріється мені —

Великі гарні вікна.

Троянди б зазирали в них,

А визирали б — діти.

Хлопчаки своїми руками змайстрували вікна і повісили на них великі жовті листки — яскраві, сліпучі. Але троянди?

— Троянди! — суворо вигукнув Пітер.

Уся компанія мерщій взялася уявно вирощувати найпрекрасніші в світі троянди попід стінами. А діти? Щоб випередити Пітерову команду роздобути дітей, вони натомість знову заспівали:

— Ми насадили тут троянд