Барнс С.А. - Станція з привидами, Барнс С.А.

Вона розстібає ремені, її руки тремтять.

«Система Карвера?» свистить Суреш.

«Звідки ти про це дізналася?» — запитує Северин, спускаючись по драбині з командної зони.

«Ці станції належать Піннакле. Або належали». Вона стоїть, борючись з бажанням закрити свої груди. Це просто змусить її виглядати закритою та захисною. Крім того, її костюм занадто громіздкий, щоб цей жест був ефектним. «Моя сім’я закрила станцію двадцять років тому, переселила працівників та їхні сім’ї на Avaris 796, у найближчу систему». Але перейти зі станційного життя на ґрунт досить важко навіть у хороших умовах, а це було не так. Аваріс — це майже суцільна скеля з обмеженим потенціалом тераформування. Будь-хто, хто там живе, повністю залежить від зовнішніх поставок, і з огляду на віддаленість від центральних колоній, своєчасне отримання будь-чого – це, в кращому випадку, фігня. Це важке існування, але єдине, яке дозволяє їм залишитися біля своїх колишніх домівок і зберегти роботу.

«Це сталося через того Кривавого Бледсо…» — нетерпляче починає Суреш.

“Ні!” каже Офелія, занадто швидко. “Не тому. Після того. Вони більше не заробляли достатньо грошей».

«Це було лайно», — каже Кейт через мить.

“Так. Було, — майже вигукує Офелія. Це одна з багатьох суперечок, які вона мала з дядьком протягом багатьох років. Безрезультатних.

Як не дивно, її відповідь, здається, їх задовольняє, наче вона склала іспит, про який навіть не підозрювала.

Кейт киває їй, а потім веде до вантажного відділення, Суреш і Ліана йдуть позаду.

«Хто такий Кривавий Бледсо?» — запитує Ліана гучним і чітким голосом із загального каналу в шоломі Офелії.

«Це хлопець, який збожеволів і вбив купу людей на одній із станцій видобутку у системі Карвера», — каже Суреш.

Руки Офелії стискаються в кулаки. Ось чому їй не варто говорити про станції Карвера.

«Зовсім хворий, — продовжує Суреш. «Найбільше масове вбивство за останнє століття. Вони навіть не знали, що відбувається, доки його екіпаж не причалив, і вся ця кров і частини тіла не вилилися з…»

«Це було дуже давно, ще коли вони вперше почали бачити випадки ERS», — перебиває Кейт. «До того вони навіть не знали, як це назвати. Вам не потрібно про це хвилюватися».

«ЕРС», — стогне Суреш. «Якби я мав джекі щоразу, коли хтось звинувачує мене у цій фігні, я б…»

Їхні голоси раптово зникають у шоломі Офелії.

Вона кліпає, злякано.

«Я поговорю з Берчем», — каже Северин поруч із нею. Погляд на дисплей її шолома показує, що він перемкнув їх обох на приватний канал.

Офелія повертається до нього обличчям. “Не потрібно. Я повинна це робити. У нього проблеми зі мною. Це не піде на користь команді».

Вона наполягає на боротьбі з його спростуванням, його наполяганням на тому, що проблеми Берча є і його проблемами.

Натомість Северин коротко киває в шоломі, і в його очах спалахує те, що могло бути неохочим схваленням. «Гаразд». Він не звучить переконано, але не бореться з нею.

Добре. Якби тільки вона знала, що все, що їй потрібно було зробити, щоб залучити їх усіх на свій бік, — це розкрити найстрашнішу біду в її житті…

Кого вона хоче обдурити? Вона все одно б цього не зробила.

«Ходімо», — каже Северин, нахиляючи голову в той бік, у який пішли інші. «Нам потрібно йти. Годинник цокає і незабаром наступна хвиля шторму».

Згідно з описом місії, один бік Лірії 393-C постійно звернений до сонця, інший перебуває в постійній темряві, але жодна з них недостатньо тепла для проживання людей без інтервенційних технологій.

Їхня ціль — найпівнічніший континент — який якийсь жартівник назвав Едемом — у зоні термінатора, тонкій смузі між світлом і темрявою, яка існує у вічних сутінках.

Незважаючи на це, Офелія інстинктивно готується до раптового сліпучого світла всередині переповненого шлюзу, коли двері з шипінням відчиняються.

Натомість похмуре сіре освітлення просочується разом із поривами вітру та снігу, які відкидають Офелію на крок назад, до Северина.

Він хапає її під руки і підтримує. Вона відривається, перш ніж він встигає відпустити її.

«Пішли», — каже Северин на загальному каналі. «Нам потрібно переконатися, що хаб безпечний, перш ніж вивантажувати припаси, і, схоже, умови швидко погіршуються».

Ліана та Суреш борються на порозі, обоє намагаються проштовхнутися крізь простір одночасно. Ліана виграє через те, що вона нижча та хитріша; вона ліктем штовхає Суреша під руку, що, мабуть, не тільки здивувало його, але цього було достатньо.

Вона іде попереду, нахилившись до вітру, шолом погойдується від її кроків. «Я перша», — переможно каже вона йому, зістрибуючи з кінця рампи в сніг. Офелія не чує хрускоту, але її мозок забезпечує його завдяки рокам, проведеним у маєтку її бабусі в Коннектикуті.

Берч йде за ними, вивчаючи макет або карту на екрані свого шолома, ігноруючи всіх. Але напруга в його плечах помітна навіть попри громіздкість костюма. Він все ще розлючений. Але зараз не час займатися цим. Краще почекати. І це не уникнення конфлікту, обговорення її минулого, це просто… вибір часу.

Вона майже в це вірить.

— Ви, ідіоти, розумієте, що до нас тут були десятки, якщо не сотні людей? — запитує Кейт, спускаючись на мерзлу землю.

«Нікого за останні шість років, — зазначає Ліана.

Шість років? Офелія хмуриться. Це не може бути правильно. Планетарні права потрібно оновлювати щонайменше кожні три роки. Навіть якби Піннакле вирішила продати права відразу після останнього проживання, це було б максимум тридцять шість місяців.

— Крім того, ти ж знаєш, що справа не в цьому, — продовжує Ліана. «Йдеться про те, щоб бути першою з нас». Ніби це пояснювало все інше.

Офелія з’їжджає з рампи слідом за Кейт. Її ноги в черевиках міцно торкаються землі, але здається, що це якось неправильно… трохи збочено. Надто легко, надто невпевнено. Сила тяжіння тут набагато менша, відчутна, але її недостатньо, щоб кардинально змінити їхні рухи. Іншими словами, не можна літати чи стрибати. Що їй дуже подобається.

Офелії спадає на думку, що, подібно до Ліани та Суреша, вона повинна більше хвилюватися або принаймні цікавитися своїм оточенням. Вона буквально ступає на планету, де ніколи не була, де ніколи не народжувалася людина. Планету, де раніше існували інопланетяни, розумне життя, яке не було з Землі.

Натомість вона тремтить у своєму костюмі, незважаючи на тепло, яке виділяється для підтримки температури її тіла. Тут просто так безлюдно. Так порожньо. І моторошно.

Сіро-блакитне світло розфарбовує все в тіні, перетворюючи все на брудні, нерозрізнені версії самого себе. Снігові замети та шматки льоду набувають зловісного вигляду, ніби вони щось приховують, а не просто існують. Світло її шолома, яке автоматично вмикається в напівтемряві, відкидає навколо неї