Рейчел Меддоу - Прорив. Корумпована демократія, держава-вигнанка Росія і найбагатша, найбільш руйнівна промисловість на земній кулі, Рейчел Меддоу

Російської Федерації, тобто Дума, втратить свою силу так само, як і місцеві губернатори, управлінці й політики, яку б приязнь вони не виявляли. Провідні медіа будуть скуплені й контролюватимуться російським урядом, щоб сприяти веденню «активної агітації й пропаганди» на підтримку Путіна й активно дискредитувати й підривати будь-які опозиційні йому сили. На чиїх плечах лежатиме відповідальність за забезпечення постійної унітарної, безконтрольної влади у новітній сучасній державній авантюрі? На інституції, якій Путін довіряв якнайбільше, — ФСБ. «Уся спеціальна й секретна діяльність Управління, пов’язана з протидією опозиційним президенту силам, — проголошував маніфіест, — перебуватиме цілковито й неподільно в руках і під контролем спецслужб».

Найміцнішим горішком для Путіна, коли він уперше обійняв посаду, стала проблема олігархів, яких лишив по собі Єльцин (і їхніх впливових колег-бандитів). Через кілька місяців після встановлення свого нового режиму президент Путін запросив їх усіх, зокрема й Ходорковского, на зустріч у сталінську стару дачу поблизу Москви, все ще вмебльовану робочим столом і кушеткою, на якій Сталін обмірковував свою велику чистку ворогів та еліт. У цих недвозначних обставинах у просякнутій натяками атмосфері Путін роз’яснив новий закон, чи точніше, новий баланс власті. Вони можуть залишати при собі свої нечесні здобутки і робити все, що робили упродовж останніх десяти років, рівно доти, допоки не ставатимуть в опозицію новому кремлівському режиму. Якщо хтось із присутніх у кімнаті не зрозумів змісту путінського послання або щирості намірів, що за ним стояли, то те, що невдовзі сталося з Міхаілом Ходорковскім, поклало край усім різночитанням. «Ходорковскій не розумів кордонів, — сказав голова «Лукойла», найбільшого конкурента «ЮКОСа». — Він не усвідомив, що з переходом влади від Єльцина до Путіна все змінилося».

Найбільший гріх Ходорковского проти російської держави полягав у його надмірній успішності й надмірній незалежності. У той час, як виробничі потужності «ЮКОСа» всього за чотири роки подвоїлися, у підконтрольних державі нафтових компаніях, таких як «Лукойл» і «Роснєфть», вони збільшилися лише на 1–2% в рік. Стрімко зростали не лише прибутки «ЮКОСа», а й вартість компанії (із 320 мільйонів до 21 мільярда доларів) та особисті статки Ходорковского. «Основне відкриття, яке він зробив у процесі роботи, що ви не розбагатієте з продажу нафти, — пояснював Тейн Густафссон у промові з нагоди виходу його нової книжки «Колесо Фортуни». — Ви розбагатієте з продажу акцій. Він вчащав до Лондона й Нью-Йорка і переконував людей, що [акції «ЮКОСа»] варто купувати і збільшувати вартість капіталу компанії. До 2003 року Ходорковскій був найбагатшою людиною в Росії».

Заходу було вигідно вбачати в успіху Ходорковского (і «ЮКОСа») доказ того, що вільний капіталістичний ринок все ще лишався бомбою настільки потужною, що (якими б не були промахи Єльцина) зміг виростити яскравих переможців навіть на тьмяному, виснаженому ґрунті колишнього Радянського Союзу. Компанія Ходорковского стала провідною нафтовою компанією Росії завдяки чудовому управлінню, фінансовій прозорості, відданості технологічним інноваціям. Ходорковскій і «ЮКОС» вийшли у переможці своїми силами. У травні 2003 року «Волл-стріт джорнал», відданий глашатий вільного ринку, розмістив схвальний нарис про Ходорковского у прив’язці до його подальшої підприємницької діяльності: «Наприкінці минулого місяця тридцятидев’ятирічний містер Ходорковскій ув’язався у нову битву — битву, яка обіцяє сколихнути світовий ринок нафти з щорічним обсягом завбільшки у 550 мільярдів доларів. Оголосивши про угоду на 13 мільярдів доларів з метою придбання конкурента «Сибірнєфті» і створення шостого у світі за величиною публічного виробника нафти й газу, він пообіцяв перетворити «ЮКОС» на першого російського важковаговика на світовій енергетичній арені».

Ця історія мала спричинити бризкання слиною серед силовиків, якими був укомплектований президентський офіс Російської Федерації. Путін і його пітерські вже й до того з пересторогою ставилися до Ходорковского, а цей матеріал довів їм, безсумнівно, наявність національної загрози, або принаймні загрози силовикам. «Джорнал» інформував, що Джордж Буш-молодший особисто запросив наслідного принца «ЮКОСа» до Х’юстона, щоб допомогти накреслити план розширення співпраці між американською й російською нафтовими галузями; що Ходорковскій планував оскаржити державну монополію «Газпрому» на експорт природного газу; що Ходорковскій планував фінансувати дві антипутинські партії і, можливо, навіть «подумував» про пост президента Росії. «Джорнал» також переповів міжнародній аудиторії історію про нещодавню публічну зустріч Путіна з провідними керівниками нафтогалузі. Колоквіум, що проводився у Кремлі, широко висвітлювався і транслювався по всій Росії. Ходорковскій скористався цією платформою, щоб встати й демонстративно кинути виклик Путіну й звинуватити путінську нафтову компанію «Роснєфть» в корупції, і на підтвердження цього продемонстрував презентацію в PowerPoint! «Тим, хто знав Путіна, — писала пізніше Маша Гессен, — з характерної самовдоволеної посмішки на його обличчі було зрозуміло, що він лютує».

Усе, можливо, ще зійшло б з рук, беручи до уваги надзвичайні податкові надходження, які «ЮКОС» додавала в російську урядову касу (за даними Гессен, не менш як 5% від щорічних надходжень в урядовий бюджет), але Путін на той час вважав, що Ходорковскій практично долучився до зрадницької змови. Йшлося не просто про балачки щодо просування антипутінських політичних партій, йшлося про значно гірше: Путін довідався, що той веде перемовини з Лі Раймондом і другою після нього людиною, Рексом Тіллерсоном, щоб «ЕкксонМобіл» викупила 30% «ЮКОСа», — угода, завдяки якій одного дня американська компанія могла отримати контрольний пакет акцій найбільш перспективної й потужної компанії в єдиній найважливішій галузі промисловості Росії. Росія, можливо, не була більше наддержавою, можливо, не вела перед в озброєнні, економіці чи чомусь іншому, але волею Господа мала нафту. І тепер Росія мусила з доброї волі й від цього відмовитися? Від цієї думки Владіміра Путіна, певно, охоплювало щось середнє між нудотою і гнівом. Великим меритократичним вільноринковим перегонам Ходорковского було покладено різкий край. Моїм друзям — усе, моїм ворогам — закон.

Путінські поплічники заарештували й ув’язнили Ходорковского у жовтні 2003 року; проти нього висунули купу обвинувачень в ухилянні від сплати податків, шахрайстві й розтраті; свідки на його користь втекли з країни; оголосили чимало обвинувальних вироків. Власть. Ходорковского було засуджено до дев’яти років позбавлення волі тоді, як прокурори висували вже нові обвинувачення. За словами колишнього адвоката «ЮКОСа», який став лондонським професором економіки, Дмітрія Ґолубєва, нова вісь Путін/силовики «оберталася у двох основних напрямах: контроль усіх прибуткових бізнесів і пряма конфіскація у всіх нелояльних». Ув’язнення й знищення Ходорковского було лише легкою закускою. Путін збирався проковтнути усе, що побудував Ходорковскій — величезне, красиве, тепер вартістю у 36 мільярдів доларів нафтовидобувне підприємство, — в ім’я Матушки-Росії. Це було мило, коли Міхаіл намагався продати акції «ЮКОСа» міноритарним акціонерам, які захоплювалися фінансовою прозорістю у західному стилі. Вільноринкова конкуренція на чесних умовах справді була