Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

Щиро сподіваючись цього, я скорився закляттю, зник з верхівки даху..

... і негайно з’явився в кімнаті хлопця. Я озирнувся.

— Гаразд. Ну то й що?

— Я наказую тобі, Бартімеусе, зізнатися: чи виконав ти своє завдання сумлінно й...

— Звичайно, виконав. Що це тобі — блискітка для маскараду? — Я торкнув своїм химериним кігтем Амулет, що висів у мене на грудях. — Ось він, Амулет Самарканда. Він був у Саймона Лавлейса. Тепер він у тебе. А невдовзі знову повернеться до Лавлейса. Бери його й тішся наслідками. До речі, про твій пентакль: що це за руни? І ота додаткова лінія?

Хлопчина випнув груди:

— Це пентакль Адельбранда.

Я ладен був заприсягтися, що він гордовито всміхнувся. Надто вже неприродний вираз обличчя для такого шмаркача!

Пентакль Адельбранда. Еге ж, потрапив я в халепу. Я заходився оглядати зірку й коло, шукаючи хоч найменшої похибки в намальованих крейдою лініях. А потім вирячився на самі руни й символи.

—Ага! — гаркнув я. — Ти зробив тут помилку! Ти розумієш, що це означає?..

Я напружився, мов кіт, готовий стрибнути.

Хлопчина водночас почервонів і зблід — обличчя його взялося плямами, нижня губа затремтіла, а очі мало не повилазили з ямок. Він уже був ладен кинутися до цього пен— такля — одначе не зробив цього, і в мене нічого не вийшло[25]. Він ще раз поспіхом перевірив руни на підлозі.

— Прехитрий демоне! Тут немає помилок — пентакль утримує тебе, як раніше!

— Гаразд, я збрехав, — я зменшився й згорнув свої кам’яні крила під горбом. — То ти хочеш одержати цей Амулет, чи ні?

— П—поклади його до цієї п—посудини.

У найвужчому місці між двома колами на підлозі стояла невеличка чаша з пісковику. Знявши з шиї Амулет, я з невимовним полегшенням кинув його до чаші. Хлопчина нахилився до неї. Я уважно стежив за ним краєм ока: якщо його нога, навіть один-єдиний палець ноги опиниться за межами кола, я вхоплю його швидше, ніж богомол муху.

Проте хлопчисько був занадто розумний. Він дістав з кишені потріпаної куртки паличку. На її кінчику стирчав дротяний гачок, що дуже скидався на розігнуту канцелярську скріпку. Після кількох обережних спроб хлопчина зачепив цим гачком краєчок чаші й затяг її до свого кола. Далі підняв Амулет за ланцюжок і скривився.

— Пхе, як смердить!

— Я тут не винен. Усі претензії — до Розергайтського колектора стічних вод. І, звичайно ж, до себе самого. Я цілу ніч тільки й робив, що тікав від погоні, і все через тебе. Тобі ще пощастило, що мені вдалося з цього викрутитись.

— За тобою гналися? — нетерпляче запитав він. — До чого тут нетерплячка, хлопче? Спробуй краще страх.

— Половина всіх лондонських демонів! — я заплющив свої кам'яні очі й клацнув дзьобом. — Май на увазі, хлопче: вони йдуть сюди, жовтоокі й хижі, готові схопити тебе. Ти безпорадний перед їхньою силою! Тобі залишився єдиний шанс: випусти мене з цього кола, і я врятую тебе від їхніх лабет...[26]

— Думаєш, я такий дурний?

— На це відповість сам Амулет у твоїх руках. Та вже цур йому. Я виконав завдання. Бажаю тобі приємно провести решту твого короткого життя! Прощавай!

Я замерехтів і почав розвіюватись. Із підлоги знявся тоненький стовпчик пари — ніби для того, щоб поглинути мене й понести геть. Та це, на жаль, були тільки мрії. Пентакль Адельбранда показав це наочно.

— Ти не можеш піти! В мене є інше завдання для тебе, ошуканцю.

Найбільше — навіть більше за повторний полон! — мене дратували оці його старомодні словечка. «Прехитрий демоне», «ошуканцю» — так уже років з двісті ніхто не говорить. Відразу видно, що він набрався цього по старовинних книжках.

Та словечка словечками, а хлопець каже правду. Здебільшого звичайні пентаклі зв’язують тебе лиш на одне доручення. Виконав — і гуляй собі. Якщо знову знадобишся чарівникові, йому доведеться воловодитися з викликом від самого початку, а це неабияк утомлює. Проте пентакля Адельбранда це не стосується: його додаткові лінії та закляття зачиняють двері, й ти мусиш залишитись і виконувати дальші накази. Це складна магічна формула, для неї потрібні дорослі сила й зосередженість. Тому я вирішив перейти в наступ.

Я дозволив парі розвіятись.

—То де ж він?

Хлопчина тим часом заклопотано крутив Амулет у блідих руках. Він байдуже позирнув на мене:

— Хто?

— Хазяїн, наставник, сірий кардинал — той, хто стоїть за твоїм троном! Той, хто втяг тебе до цієї невеличкої крадіжки, хто навчив тебе, що слід говорити й малювати. Той, хто тихенько сидітиме в затінку, коли Лавлейсів джин потягне твоє розтерзане тіло лондонськими дахами. Він вигадав якусь гру, про яку ти нічогісінько не знаєш, і зіграв на цьому твоєму незнанні й хлоп’ячому марнославстві.

Це зачепило хлопця. Його вуста трохи скривилися.

— Цікаво, що він тобі сказав? — провадив я навмисне лагідним, співучим голосом. — «Молодець, хлопчику, я ніколи ще не бачив такого здібного малого чарівника. Скажи—но, а чи хотів би ти викликати могутнього джина? А чи зміг би? Ану, спробуймо! Пожартуймо з кого-небудь — украдьмо в нього амулет...»

Хлопчина засміявся. Несподівана реакція! Я думав, що він обуриться чи злякається. Аж ні — він засміявся.

Востаннє крутнувши Амулет у руках, хлопець нахилився й сховав його до чаші. Ще одна несподіванка! А потім виштовхнув чашу з кола — за допомогою тієї самої палички з гачком.

— Що ти робиш?

— Візьми його назад.

— Не потрібен він мені!

— Візьми його назад, кажу!

Мені не хотілося по—дурному сперечатись із дванадцятирічним хлопцем — надто ще й з таким, що зумів нав’язати мені свою волю. Тому я дотягся до чаші й підібрав Амулет.

— І що ж далі? Попереджую: коли Саймон Лавлейс прийде сюди, я не триматимусь