Katerina Школіна - Капкан (на) демона, Katerina Школіна

- Як тебе взагалі занесло в Іспанська монастир?

- Я прийняв його за бордель. Легко сплутати.

© Пірати Карибського моря

Танцівниці Каллісто невагомо вплили в центр зали. Повірте, їх легким крокам позаздрили б і чарівні німфи із грецьких міфів.

Музика затягує всіх присутніх чоловіків у свої сіті, а скоро ці чарівні сирени вкінець згублять їх душі, розчинять у своїй звабливості.

Мій погляд сповільнюється, спостерігаючи. Краси та елегантністності їм не займати, вони дійсно обдаровані.

По кімнаті розсипано споглядачів, вони зібралися тут, прагнучи загубитися в мерехтливих вогнях будинку серед спраги інстинктів. 

Танцють найкрасивіші дівчата, зібрані з усіх куточків світу, як рідкісні скарби, блукаючі серед пожираючих поглядів. 

Немов янголи серед демонів. Та кожен янгол, я впевнена, скинувши свої прозорі одежі, спокусить не гірше нечистого.

Мене не чіпляє… Я, безумовно, люблю красу, але цей спекотний танок не діє на мене зовсім. Імунітет чи що…

Стає смішно. 

Виходить, я забула, що теж жінка. Стільки часу у морі серед чоловіків не проходять без сліду. Дожились, тепер я сумніваюся в своєму гендері, - я стримуюсь, щоб не зареготати. 

А от матросам дійсно не до мене. Їм взагалі ні до чого. Вони уже жертви прекрасних сирен…

Танцівниці Каллісто, безперечно, володіють здатністю придушити подих глядача одним лише поглядом. 

Їхні розкішні рухи черпаються із випаленої пристрасті, яку вони запалюють всередині кожного. А кожен їх звабливий крок стає блискавкою, розбиваючи серця на дрібні уламки.

Я шукаю очами мадам. 

Доки триває ця музична пауза, я хочу купити своє. О, морські демони! Як же це смішно звучить: я хочу купити те, що від мене утекло…

Одяг розкішних танцівниць віддзеркалює спокусу їхніх тіл. Вони легко беруть в полон. Шовк, мереживо та сатин пливуть ніжним покривалом на їхніх витончених силуетах. Вони знову відволікають мене. Змушують замислитися. 

Дивно. Мене ніколи не тягнуло на такі жіночні вбирання. Хоча я не можу ручатися за ту частину свого життя, яку я не пам'ятаю. Більшу частину…

Минуло сім років з того часу, як я опритомніла серед пустелі і зрозуміла, що не здатна згадати і власне ім'я. Відганяю неприємні спогади і знову повертаюсь взором до красунь.

Діамантові браслети та перлини, що звисають з їх вушок, довгими нитями обплітають їх тонкий стан і блищать у світлі сотень свічок.

А прикраси. Чи колись я носила такі? І чи дивились на мене коли-небудь з таким бажанням…

Я струснула головою, відганяючи ці нестерпні думки.

Воно мені треба?! Я все-таки капітан піратів. Мене з цими піратами і жінкою не назвеш… Але всеодно не полишає відчуття, що в тому житті я залишила щось дуже важливе... 

Ти часом музика осягає своїм ритмом всю кімнату, а підлога стає плацдармом для чаруючих образів, які майстерно обіграють танцівниці. 

Кожен їх подих, кожен рух викликає нестримні бажання у цій залі, виносить в небеса і з усього духу кидає об землю.

Кожна з них чиєсь бажання в чистому вигляді.

О, здається, я знайшла мадам. Я легко забираю з колін матроса, що зачудовано спостерігає за танцівницями, сундук з компенсацією від Фарри. Не залишати ж цим бовдурам. Проср*ть.

Наостанок відчиняю його і насипаю повний мішечок піастрів. Кидаю перед матросами з словами: - Може згодиться. 

Зачиняю знову сундук. І, беручи його за одну з ручок, мов валізу, прямую до мадам. 

Не питайте, чому я можу легко нести важченний сундучок з золотом. Я не знаю, але для мене він не важчий мого гаманця.

Мадам не дивиться на танцівниць, вона дивиться на обличчя гостей, вираховуючи потенційних клієнтів. А тому легко помічає мене. А головне… Помічає сундук.

- Ви хочете купити дівчинку? - з підозрою цікавиться, все ще поглядаючи на мій скарб.

- Ні, не славлюсь сумнівними смаками.

- А хто вас піратів знає, - тихо бурмоче мадам і я пропускаю це мимо вух, бо мені потрібен не кривавий скандал, а моя здобич. Та й не дуже хочеться бути закутою в кайдани місцевої гвардії. А там тільки шибениця за вбивство, якщо ще чогось не пригадають… А вони пригадають!

- Мадам, давайте поговоримо в тихішому місці, - мирно пропоную. - Ваші крихітки будуть викликати слиновиділення у гостей ще мінімум сорок хвилин…

- Ходімо, - зітхнувши, погоджується вона.

Ми не піднімаємося на поверхи, а навпаки спускаємось у підвал. Це дивує…

- Чому, ваш кабінет так низько? - питаю у мадам.

У відповідь вона усміхається:

- Якщо на порт нападуть, то безпечніше ховатися від корабельних пушок в укритті, ніж, наче на долоні.

- Мудро… - це все, що я здатна відповісти.

Ми входимо в її обитель. Кабінет обставлений небагато. Зовсім не схоже на смаки купця. Тут все охайно, чисто і ніжно начебто. Все в тонах пастелі. Рослини в простих горщиках і на столі лише папери і ручка.