Сомерсет Вільям Моем - Тягар пристрастей людських

може прожити своє життя; особливо, якщо хтось змусить її повірити, що наші вчинки від нас не залежать, нехай ставиться до свого життя, як до візерунка. Ніхто не мусить його плести. Займатися цим можна лише для власного задоволення. З усього різноманіття подій свого життя, своїх учинків, своїх почуттів, своїх думок людина може створити орнамент, звичайний, вигадливий, складний чи прекрасний; і нехай віра в те, що візерунок вибирає вона сама, — просто ілюзія, де реальність сплітається з місячного сяйва, байдуже: якщо комусь так здається, то для нього так воно і є. Вирішивши, що ні в чому немає сенсу та значення, на безкрайньому полотні життя (ріки, в яку не впадає жодне джерело і яка не має гирла в жодному морі) людина може отримувати задоволення, обираючи різноманітні пасма і сплітаючи їх у візерунок. Існує один візерунок — найпростіший, досконалий і чарівний: людина народжується, росте, одружується, народжує дітей, важкою працею заробляє собі на хліб. Але трапляються вигадливіші й дивовижніші орнаменти, в яких бракує щастя чи не вистачає прагнення успіху, однак є якась своя бентежна краса. Деякі життя (і серед них життя Гейворда) уривав сліпий байдужий випадок, хоча візерунок іще не був досконалим. Можна розрадити себе думкою, що це не має жодного значення. А життя інших (наприклад, Кроншоу) складається в незрозумілий орнамент. На нього слід дивитися під новим кутом, а для оцінки сенсу такого життя необхідно змінити старі стандарти. Філіп вирішив, що, відмовившись від гонитви за щастям, позбувся останньої своєї ілюзії. Життя здавалося жахливим, поки він міряв його щастям, але варто було йому знайти нову мірку, як у нього немов додалося сил. Ані біль, ані щастя не мали жодного змісту. Разом із іншими дрібними деталями вони впліталися у вигадливий життєвий візерунок. Здалося, наче на мить Філіп піднявся над випадковостями свого існування і відчув, що ні біль, ні щастя вже не зможуть впливати на нього так, як раніше. Що б тепер із ним не трапилося — ця подія буде новим пасмом у складному візерунку життя, а коли наближатиметься кінець, Філіп радітиме його цілісності. Життя Кері буде витвором мистецтва й не втратить своєї краси через те, що про його існування здогадується лише він сам. А після його смерті цей шедевр назавжди зникне.

Філіп почувався щасливим.

107

Завідувач, містер Семпсон, відчув до Філіпа симпатію. Він був дуже ефектним чоловіком, і дівчата з його відділу запевняли, що не здивуються, якщо він побереться з котроюсь із заможних відвідувачок. Містер Семпсон жив за містом і частенько дивував співробітників, перевдягаючись на роботі у вечірнє вбрання. Іноді чергові, прибираючи наступного ранку, бачили, як він повертається в тому ж костюмі, і з серйозним виразом обличчя підморгували одне одному, поки завідувач переодягався у сюртук. У такі дні, вислизаючи з бюро, щоб поспіхом поснідати, містер Семпсон і сам підморгував Філіпу, підіймаючись нагору сходами і потираючи руки.

— Оце так ніч! Оце так ніч! — казав він. — Чесне слово!

Завідувач запевнив Філіпа, що крім нього, у крамниці більше немає джентльменів, і вони вдвох — єдині тут, хто розуміється на житті. Сказавши це, чоловік чомусь раптом змінився, почав називати юнака «містере Кері», а не «старий друже», прибрав поважного вигляду, гідного посади завідувача, і нагадав Філіпові, що він у крамниці простий службовець.

«Ліннс і Седлі» щотижня отримували з Парижа модні журнали і пристосовували надруковані там моделі до потреб англійського споживача. Їхні клієнти були особливими. Здебільшого це були панянки з невеликих промислових містечок, занадто елегантні, щоб шити собі сукні вдома, і недостатньо добре знайомі з Лондоном, аби знайти собі гарну й недорогу кравчиню. Окрім них, хай там як це непристойно, послугами крамниці користувалося чимало актрис м’юзик-холів. Цих клієнток містер Семпсон знайшов особисто і неабияк цим пишався. Спочатку вони купували у «Ліннс і Седлі» сценічні костюми, а потім він переконав багатьох дівчат замовляти тут для себе увесь інший одяг.

— Не гірше, ніж у Пакен[326], і вдвічі дешевше, — запевняв він.

Він спілкувався з клієнтками переконливим приятельським тоном, який їм так подобався, і потім вони казали одна одній:

— Який сенс викидати гроші на вітер, якщо у «Ліннс і Седлі» можна купити піджак і спідницю, які ніхто не відрізнить від паризьких?

Містер Семпсон надзвичайно пишався своєю дружбою із зірками, чиї костюми він шив. Пообідавши у неділю о другій годині з міс Вікторію Вірґо в її чарівному будинку в Тулз-Гілл, назавтра він розважав увесь відділ найменшими деталями: «Вона була вбрана у ту світло-блакитну сукню, що ми їй пошили (закладаюся, вона нікому не каже, що сукня від нас); я мусив визнати, що якби не намалював цю модель власними руками, ніколи б не здогадався, що вона не від Пакен». Жіночий одяг ніколи не цікавив Філіпа, але поступово, посміюючись над собою, юнак відчув професійний інтерес. Він розумівся на кольорах краще за всіх співробітників у відділі, а з часів свого навчання в Парижі пам’ятав дещо про контури. Містер Семпсон був неосвіченим, однак розумів свою некомпетентність і майстерно умів поєднувати поради інших людей, тому повсякчас радився зі службовцями свого відділу і вигадував нові моделі. Чоловік швидко зрозумів ціну Філіпової критики. Однак, він залишався страшенно заздрісливим і ніколи не зізнався би, що користується чиєюсь порадою. Змінюючи ескіз згідно з Філіповими підказками, Семпсон завжди казав:

— Ну що ж, кінець кінцем ми повернулися до мого власного задуму.

Одного дня, коли Філіп працював у крамниці близько п’яти місяців, до них завітала відома комедійна актриса, міс Еліс Антонія, і попросила покликати містера Семпсона. Це була огрядна жінка з солом’яним волоссям, щедро розмальованим обличчям, металом у голосі і легковажними манерами комедіантки, що звикла до панібратських стосунків із хлопцями з гальорки провінційних м’юзик-холів. Вона готувала нову пісню і хотіла, щоб містер Семпсон пошив для неї костюм.

— Мені потрібне щось вражаюче, — пояснила вона. — Розумієте, я вже не хочу нічого старого. Мені потрібен костюм, якого більше ніхто не матиме.

Містер Семпсон упевнено і приязно запевнив, що вони знайдуть для неї саме те, чого вона хоче, і показав ескізи.

— Я розумію, що тут немає нічого потрібного, але хочу показати речі, які б я вам порадив.

— О ні, це зовсім не те, що потрібно, — сказала актриса і кинула на чоловіка нетерплячий погляд. — Мені потрібно щось таке, від чого у всіх щелепа відвисне.

— Так, я чудово розумію, міс Антонія, — заспокоїв її завідувач з улесливою посмішкою, але погляд його