Жюль Верн - Діти капітана Гранта, Жюль Верн

— Ні, навпаки, жити заради них! — вигукнула дівчина, вкриваючи поцілунками братове чоло. — Це їм більше припаде до серця, й мені також!

Поринувши в неясні марення, діти капітана Гранта мовчки дивилися одне на одного, огорнені хисткою пітьмою. Але в думках вони й далі говорили між собою, запитували, відповідали. Море стиха гойдало їх на своїх хвилях, і вода світилась у темряві, нуртуючи під гвинтрм.

Раптом сталося щось дивне, майже неприродне. Братові й сестрі, поєднаним між собою таємничим духовним зв’язком, здалося водночас, немов із лона цих хвиль, навперемінно то чорних, то блискучих, почувся якийсь голос; звук його, глибокий і тужний, змусив забриніти всі струни їхніх сердець.

— До мене! Пробі! — кричав той голос.

— Мері! — гукнув Роберт. — Ти чула, Мері, ти чула?

Схилившись над поручнями, обоє пильно вдивлялись у чорні глибини моря. Але нічого не було видно, тільки безмежна темрява слалася пеленою перед їхніми очима.

— Роберте, — мовила бліда з хвилювання Мері, — мені здалося… Так, мені здалося, як і тобі… Ми з тобою обоє маримо, любий Роберте!..

Та ось до них знову долинув голос, і цього разу ілюзія була така велика, що в обох одночасно вихопилося:

— Батько! Наш батько!

Для Мері Грант це вже було забагато. Вражена страшним хвилюванням, вона знепритомніла й впала на руки братові.

— Допоможіть! — закричав Роберт. — Сестра! Батько! Допоможіть!

Матрос, що стояв за стерном, кинувся піднімати зомлілу Мері. Прибігли вахтові, потім Джон Манглс, Гелена й Гленарван, яких збудив раптовий гамір.

— Сестра вмирає, а наш батько — там! — кричав Роберт, доказуючи на чорні хвилі.

Ніхто нічого не розумів.

— Так, мій батько там! — повторював хлопець. — Я чув його голос. Мері теж чула, як і я!

О цій хвилині Мері Грант опритомніла і, розгублена, напівбожевільна, також закричала:

— Мій батько! Мій батько там!

Нещасна дівчина, ледве підвівшись, знову нахилилась над поручнями, немов хотіла кинутися в море.

— Мілорде, леді Гелено, — повторювала вона, стискаючи руки, — кажу вам, мій батько там! Запевняю вас, що я чула його голос, він долинув до нас із хвиль, наче якась скарга, наче останнє “прощай”!

Бідолашній дівчині стало зовсім зле, вона затіпалась у корчах, заридала. Довелося відвести її до каюти, і леді Гелена пішла туди, щоб її доглянути.

А Роберт безнастанно повторював:

— Батько! Мій батько там! Я певен цього, сер!

Свідки цієї гнітючої сцени вирішили врешті — діти капітана стали жертвою слухової омани, що так сильно вплинула на їхні почуття. Як її розвіяти?

Гленарван, проте, спробував це зробити. Він узяв Роберта за руку й мовив:

— Ти чув голос батька, мій хлопчику?

— Так, сер. Там, серед хвиль. Він кричав: “До мене! До мене!”

— Ти впізнав його голос?

— Чи впізнав я його голос, сер? О, так, присягаюся вам! Сестра теж чула і теж впізнала його. Невже ви гадаєте, що ми могли помилитись обоє! Сер! Їдьмо його рятувати! Човен! Човен!

Гленарван бачив, що він не зможе переконати бідолашного хлопчика. Однак він зробив ще одну спробу й покликав стерничого.

— Гавкінсе, — спитав Гленарван, — ви стояли за стерном, доли міс Мері знепритомніла?

— Так, сер, — відповів Гавкінс.

— І ви нічого не помітили, нічого не чули?

— Нічого, сер.

— От бачиш, Роберте.

— Якби це був батько Гавкінса, — з невгамовним запалом вигукнув хлопчик, — він не казав би тоді, що нічого не чув! То був мій батько, сер, мій батько, мій батько!

Ридання перехопили йому горло. Німотний і блідий, він також знепритомнів. Гленарван наказав однести Роберта до каюти на його ліжко, і хлопець поринув у важке забуття.

— Бідолашні сироти! — промовив Джон Манглс. — Які тяжкі випробування посилає їм доля!

— Ваша правда, — озвався Гленарван, — надмірне горе могло водночас викликати в обох однакову слухову оману.

— Водночас в обох? — пробурмотів Паганель. — Дуже дивно! Наука цього не визнає.

Нахилившись і собі над поручнями й нашорошивши вуха, Паганель подав усім знак мовчати й став дослухатися. Навкруги панувала глибока тиша. Паганель гукнув дужим голосом. Ніхто йому не відповів.

— Дивно, дуже дивно, — без кінця проказував географ, повертаючись до себе в каюту. — Спорідненість думок і спільність горя — цього ще не досить, аби пояснити подібне явище!

Назавтра, 8 березня, о п’ятій годині, ледь розвиднілося, усі пасажири зібралися на палубі “Дункана”, серед них — Роберт і Мері, бо їх неможливо було затримати в каюті. Кожному хотілося роздивитися землю, мигцем побачену вчора.

Підзорні труби звернулися на острів. Яхта йшла вздовж берега на відстані однієї милі, й око могло запримітити щонайменші деталі. Раптом почувся Робертовий крик. Хлопець запевняв, ніби бачить на березі двох людей, що бігають, вимахують руками, а третій подає гасло прапором.

— Англійський прапор! — скрикнув Джон Манглс, глянувши крізь свою трубу.

— Справді так, — ствердив і Паганель, жваво обертаючись до Роберта.

— Сер, — Роберт аж тремтів од збудження, — сер, коли ви не хочете, щоб я добрався до острова плавом, звеліть спустити човна. Навколішках благаю вас, дозвольте мені першому ступити на землю!

Ніхто не наважувався вимовити ані слова. Як? На цьому острівці, що його перетинає тридцять сьома паралель, живе троє людей, жертви морської катастрофи, троє англійців! Кожний, згадуючи події минулої ночі, думав про той голос, що його чули Мері й Роберт. Діти помилилися, мабуть, тільки в