Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

Підземелля ожили. Відбитий тисячами величезних пластин заклик Батсура полетів нескінченними залами:

— Аркадію! Аркадію! Аркадію!..

Жорі стало страшно. Підземелля мовби зраділи, почувши людський голос, і тепер повторювали його на різні лади:

— Аркадію! Аркадію!.. дію!

Нарешті луна стихла. Батсур і Жора увімкнули ліхтарі і довго прислухалися. Відповіді не було.

— Може, він не дійшов сюди? — пошепки запитав Жора.

— Він не міг не дійти… Ще до поїздки в Атас-Ула він припустив, що тут має існувати щось подібне… Залишайся тут і не гаси ліхтар. Я піду шукати його. Якщо за годину не прийду, повертайся в табір, але ліхтар залиш тут. Іди назад зі свічкою. Хай ліхтар буде маяком. Відпочивши, повертайся сюди з Жамбалом. Захопіть ноші… Углиб зали не заходьте, ні в якому разі. До пластин небезпечно наближатися. Якщо мене й Аркадія не буде, їдьте всюдиходом до Улан-Батора. Там розповісте, що бачили. А зараз ні слова… У цих залах не можна знаходиться більше півтори-двох годин підряд. Ні слова, Жоро… Обіцяй, що зробиш так, як я сказав. Дай руку!..

Батсур міцно обняв Жору і ступив у пітьму. Промінь його ліхтаря все віддалявся й віддалявся і нарешті перетворився на тонку блискучу голку. Вже здалека до Жори долетів заклик:

— Аркадію! Аркадію!..

Луна підхопила його і знову понесла по залах.

Жора сів на кам’яну підлогу й чекав. Стрілки годинника рухалися поволі. До призначеного терміну було ще далеко.

Іноді навіть добре трохи побути самому. Принаймні ніхто не побачить, що ти плачеш.

Тумов поволі йшов по спорожнілому бульвару в Сокольниках. Жовте листя вкривало мокрий асфальт. Вітер жбурляв у обличчя дрібні бризки дощу. Ось і знайомий будинок з великими скляними дверима. Звідси півроку тому вони почали свою подорож.

Тумов важко зітхнув.

Що сказати сестрам Аркадія? Що про нього думає Люда?

У нього в бічній кишені лежала телеграма Очира, отримана вже два тижні тому. Два тижні Ігор носив її з собою. Щоранку він обіцяв собі, що увечері поїде в Сокольники, і щовечора малодушно шукав приводу, щоб не їхати. Він запевняв себе, що чекає на другу телеграму. Але у глибині душі був переконаний, що ця друга телеграма повідомить про непоправне.

Вже два тижні він боїться брати телефонну трубку, закинув справи і роботу й чекає… Чого?

Сьогодні вранці йому передали записку Людмили. Вона настійно просила приїхати. Більше відкладати візит було годі.

Узявшись за ручку вхідних дверей, він ще не був певен, що подзвонить у квартиру. Подзвонивши, не знав, чи скаже їм про телеграму з Улан-Батора, чи малодушно промовчить.

Двері відчинила Людмила. Вона серйозно привіталася з ним і сказала:

— Проходьте, будь ласка. Роздягайтеся…

«Може, вони вже знають щось?» — думав Ігор, знімаючи одну калошу, відтак другу, розмотуючи шарф, потихеньку починаючи стягати пальто.

— Та проходьте, врешті-решт! — почувся з кімнати різкий голос Ірини Михайлівни — старшої сестри Аркадія. — Що ви там порпаєтеся?

— Ходіть швидше! — тихо сказала за його спиною Людмила. — Ми дуже тривожимося.

«Не знають», — подумав Тумов і помацав, чи на місці телеграма.

Він пройшов до кімнати.

Ірина сиділа на канапі біля настільної лампи з зеленим абажуром. Її вузьке довгобразе обличчя було дуже бліде і в світлі лампи здавалося зеленкуватим. Різкі зморшки темніли навколо рота. Тонкі губи були щільно стиснуті. Вона мовчки простягнула Тумову вузьку холодну руку і вказала йому місце напроти себе.

Ігор поспішно сів у глибоке крісло, задоволений, що його обличчя залишається в тіні. Людмила, закутавшись у велику пухову хустку, влаштувалася з ногами в кутку канапи, узяла на руки кішку; тихо погладжувала її.

Запанувала напружена мовчанка.

— Ну? — запитала Ірина й закашлялася.

— Що? — розгубився Тумов.

— Сестра останнім часом хворіє, — квапливо пояснила Людмила й зітхнула.

— Не про це мова, — різко сказала Ірина. — Де Аркадій?

— Я н-не знаю, — невпевнено протягнув Тумов, і йому здалося, що телеграма пече йому груди.

— Тобто як це не знаєте, Ігорю Миколайовичу? — високим, дзвінким голосом запитала Ірина. — Ви втягнули його в цю поїздку бозна-куди і казна-навіщо. Самі повернулися мало не три місяці тому. Від нього жодних вістей. Ви не показуєте очей, не вважаєте за потрібне хоча б по телефону ясно сказати, де він і що з ним. Даруйте мені, але порядні люди так не чинять. І він ще називав вас своїм другом.

— Ірино, заспокойся, — тихо сказала Люда. — Вибачте її, Ігорю Миколайовичу. Ми дуже турбуємося про Аркадія. Більше трьох місяців від нього немає ані рядка. Ви давно повернулися і також мовчите.

— Я все збирався, щодня, — бурмотів Тумов, не знаючи, куди подіти очі. — Купа справ, звіти… Довелося відразу їхати у відрядження… Ви пробачте, будь ласка; я, звісно, дуже винен, але…

— Коли ви бачили його востаннє? — запитала Ірина, допитливо дивлячись на Тумова.

— Рівно три місяці тому, двадцять восьмого серпня.

— Чому він не надіслав з вами листа?

— Ми роз’їхалися у різних напрямах. Невідомо було, хто перший дістанеться до обжитих місць.

— Чому ви розділилися?

— Він хотів провести додаткові дослідження трохи південніше.

— А ви?

— Я повертався з караваном на північ.

— Значить, ви кинули його і змотали манатки?

— Не зовсім так… — почав було Тумов, але затнувся й замовк.

Ірина примружилася.

— Або ви… Не хочу вимовляти цього бридкого слова… Або ви щось приховуєте від нас. Потрудіться пояснити, Ігорю Миколайовичу!

— Будь ласка, — додала Люда. — Все краще від такої невідомості.

— Та зрозумійте, я сам нічого не знаю! — майже закричав Тумов. — Нічого!.. Ну, затримався