Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

— Я як усі, — похмуро сказав Жора.

Вони довго сиділи на краю кратера і чекали. Озерова все не було.

— Дивно, — сказав, нарешті, Батсур. — Аркадієві час бути тут. Навряд чи та гілка ущелини довша від нашої.

— А може, він також дістався до кратера і чекає нас, — припустив Жора.

— Потримай мене за ноги, — попросив Батсур.

Він звісився в жерло і довго оглядав темні стіни.

— У верхній частині кратера більше тріщин не видно, — повідомив він нарешті, обережно відповзаючи від урвища. — Дивна труба. Вона цілком кругла і нагадує канал ствола велетенської гармати. Звісно, Аркадій має рацію… Проте доведеться дізнатися, де він. Ходімо, богатирю.

Вони повернулися до розгалуження ущелини. Озерова й тут не було.

— Дуже дивно, — пробурмотів Батсур, і Жора зрозумів, що його товариш стривожений не на жарт.

Батсур написав коротеньку записку, поклав на камінь і пригнітив меншим каменем.

— Побачить, якщо розминемося, — сказав він. — Поїхали далі…

Вони попрямували в ліву ущелину. Ця ущелина виявилася настільки вузькою, що місцями важко було протиснутися. В ній було майже темно. Батсур увімкнув ліхтар і поволі пробирався вперед. Жора, важко дихаючи, ліз за ним. Рюкзак довелося зняти і волочити ззаду. З рюкзаком за плечима Жора вже давно застряг би в цій кам’яній пастці.

Та ось прохід знову став ширший. Жора випростався, глянув угору і… нічого не побачив. Навколо була пітьма. Лише світло ліхтаря освітлювало вузький звивистий прохід, що полого спадав униз.

— Батсуре, ми під землею!..

— Ти не помилився. Тепер дивися пильно, щоб не було розгалужень. Тримайся за ліву стіну, а я триматимуся за праву. Ми не маємо права заблукати…

Вони пройшли ще кілька десятків кроків. Прохід усе крутіше йшов униз.

— Це схоже на коридор, Батсуре. Тут східці…

— Подивимося потім. Треба мерщій відшукати Аркадія.

Тепер вони швидко спускалися по широкому похилому тунелю. Чорні стіни були гладко відполіровані. Підлога спадала правильними сходинками. Тунель поступово повертав, окреслюючи плавну дугу.

— Розгалуження, Батсуре.

Вони зупинилися. Від головного тунелю вліво відходив ще один, трохи менший.

— Залишайся тут, Жоро. Я огляну бічний тунель.

— Але…

— Ані слова. Залишайся і чекай мене.

Батсур зник. Жора стиснув зуби й чекав. Час зупинився. Жорі здалося, що минула ціла година, але Батсур запевняв потім, що він був відсутній не більше десяти хвилин.

Батсур повернувся похмурим.

— Там безліч розгалужень. Це цілий лабіринт. Кепсько, якщо Аркадій повернув туди…

— Куди тепер?

— Спробуємо пройти далі головним тунелем.

Вони знову рушили вперед. Тунель вів їх усе глибше.

— Ми спустилися вже дуже глибоко, Батсуре.

— Дарма. До центру Землі ще далеко…

— Знову розгалуження, Батсуре.

Молодий монгол вилаявся крізь зуби.

— Тепер я огляну бічний прохід. Дозволь мені, а ти зачекай тут.

Батсур вагався.

— Я лише до першого розгалуження…

— Ну гаразд, іди… Будь уважний.

Жора повернувся через декілька хвилин. Він уривчасто дихав. Очі його округлилися.

— Там, там…

— Що там?

— Там немає проходу. Він завалений… Але там…

— Що?

— Скелет… людини.

Батсур залишив увімкнений ліхтар біля розгалуження тунелів і подався услід за Жорою. Пройшовши кілька десятків метрів, вони уперлися в завал. З-під каменів виднілися кістки й череп.

Батсур уважно розглядав кістки.

— Це скелет юнака. Майже дитини… Можливо, це Цамбин — онук померлого старого сторожа…

— Його завалило?

— Хтозна? Обвал свіжий. Можливо, він стався пізніше… Поглянь, що показує радіометр?

— О! Він зашкалений. Стрілка відхилилася за максимальний відлік.

— Кепсько. Геть кепсько. У цих підземеллях людині не можна довго залишатися. Ось вони — злі духи базальтового плато. — Батсур указав на стрілку радіометра. — Ми мусимо якнайшвидше розшукати Аркадія. Він необережніший, ніж я думав.

Вони спускалися головним тунелем ще близько години, в бічні відгалуження більше не заглядали; лише відзначали свій маршрут стрілками, які Жора малював крейдою на стінах тунелю. Багато разів Батсур починав кликати Озерова. Жора пронизливо свистів. Але їм відповідала лише далека луна.

— Йому треба задати хорошого прочухана, — схвильовано твердив Батсур. — Хіба можна було самому йти так далеко! Він мав дочекатися нас.

— Дарма ми сиділи біля кратера, — відзначив Жора.

Батсур не відповів. Тунель, окреслюючи дугу, як і раніше вів униз.

Батсур раптом зупинився і вдарив себе по чолу.

— Та це ж спіраль! — закричав він. — Тунель по спіралі огинає центральний кратер. Спускаючись по ньому, ми вже кілька разів обійшли жерло. Це штучний хід у надра вулкана… Молодець Аркадій…

— Вітер, — прошепотів Жора.

— Певна річ… Тут скрізь чудова вентиляція. О, це були талановиті інженери.

— Хто?

— Ті, хто побудував усе це…

— Але хто вони?..

Тунель нараз повернув під прямим кутом, і стіни його розійшлися в боки. Жора і Батсур опинилися у величезній залі. Промені їх ліхтарів відразу ж загубилися в безмежному мороці.

— Що це? — вигукнув Жора.

Батсур не відповідав. Він пильно вдивлявся в пітьму.

— Загаси ліхтар, — раптом сказав він Жорі.

Їх оточила пітьма. Ні, це була не пітьма. Жора розгледів попереду неяскраве зеленкувате сяйво. Поступово його очі звикли до темряви, і він побачив ряди величезних пластин, що ряхтіли блідим, зеленкувато-фіолетовим світлом. Ряди пластин тягнулися кудись удалину.

— Ось воно — серце Грімкої ущелини, — прошепотів Батсур. — Ти геній, Аркадію…

— Що ж це таке? — повторив Жора.

— Це спадок людям Землі, — відповів Батсур. —