Іван Павлович Багряний - Сад Ґетсиманський

діткам… Його дружині й діткам… Він в душі не вірив, що Андрія пустять на волю, але він уперто просив передати привіт дружині й діткам… Безтямний, розгублений, він просив побілілими губами… Передати привіт… і сказати… що він колись… колись, може, вернеться… І заплакав.

Андрій пообіцяв.

Копаєва вже не повернули до камери.

Андрій лишився сам. Як не стало Копаєва, Андрієві чомусь стало страшно. Страшно й безмежно тоскно. Він вперше злякався самоти. Самота — жахлива річ, коли не знаєш, куди ведуть ось ці двері. Ні, коли знаєш, що вже немає інших дверей взагалі на цій «м’ясохладобойні», лише оці одні, про які вже ніхто в світі не знає й не взнає, як і куди з них вийшов той, хто був сам… Жахлива самота, коли людина всією душею до крику, до болю хотіла б мати свідка…

Андрій все ходив і ходив по камері — тинявся взад та вперед. Потім зупинявся й довго дивився в одну невідому точку.

З голови чомусь не йшов Мельник. Маленький залізний ломик стояв перед очима невідступне, однаково, чи вони були заплющені, чи розплющені… Залізний ломик в такій добрій, в такій щедрій руці…

Андрія почали кудись водити. Щось там з ним робили… Знову мастили йому пальці чорною фарбою й притискали до паперу… Знову фотографували… Але вже тут, в цій тюрмі. Потім питали його, чи він не хотів би комусь написати листа… Чи передати якесь прохання…

Ні, Андрій не хотів нікому писати листа. І не хотів нікому передавати прохання. Він пригадував той нещасливий лист до мадері, Сергєєва й Нечаєву і… Ні, він не хотів вже нікому писати листа. Та й кому?… Та й хто ж його пошле, хто передасть? Йому навіть нікого попросити, бодай так, як попросив його Копаєв, — попросити без надії, що те можна виконати, ба, більше того, знаючи, що те ніколи не може бути виконане. Але попросити, щоб, бодай, одвести душу, і думати потім, і надіятись потім, що хтось те прохання все – таки виконає. Уявляти (наперекір всьому уявляти!), як от той хтось вечором на смерканні сторожко – сторожко крадеться завулками, попід парканами, підходить до темної, печальної хати, обережно спинається на пальці й тихенько стукає в закриту віконницю… І передає пошепки доручення, закривши лице, і щезає, як тінь… Утікає… Передає привіт матері. То нічого, що її вже немає, але ж вона могла би й бути… Вона могла б бути… Адже ж вона була…

Та біля нього нікого такого немає, кому б можна звіритися… Хай би він завіз те доручення, щоб передати хоч отим карлуватим ялинкам біля полярного кола, але щоб завіз звідси… І щоб передав…

Про братів це було ніякого підтвердження. І не буде вже… не буде… Значить… Значить, Копаєв скриводушив! Нема… І не буде…

Хоч би ж хоч хтось знав, яку він гірку чашу випив. Хоч би ж хтось хоч колись передав братам, яку він гірку чашу за них випив!..

Ночами йому снились якісь дивовижні сни, яких він уранці ніяк не міг пригадати. Страшенно боліла голова й нило все тіло. Бачив, що він остаточно погасає, хоч раніше йому не раз здавалося, що далі вже нікуди й погасати.

Коли він глянув у люстро в голярні, куди його повели одного даю голити й де було справжнє люстро, він не впізнав себе. На нього дивилась чужа, худа, як скелет, зігнута, з погаслими очима людина, заросла, як троглодит. А як поголили чорну з сивизною щетину, було ще гірше — та чужа людина мала темну шкіру, що обтягала кості скивиць і щелепів, і мала на щоках хоробливі червоні плями — плями сухот, плями смерті. Андрія гарненько поголили, немов зумисне, щоб вій бачив свою загибіль.

Серце огортала нестерпна туга, а з нею тонюнький – тонюнький біль, ніби там стирчала голка. Він годинами стояв у камері, ж стовп, перед якоюсь візією, що облягала душу…

Хоч би хоч хтось був біля нього, хоч би хоч хтось… Щоб потім, може, колись, може, після довгих – довгих років знайшов і передав братам (передав хоч їхнім дітям) яку ж він гірку чашу за них випив. Випив до кінця… До краю… Спалив усе своє серце… Своє, до кінця вірне, до кінця віддане братське серце… Своє залізне серце… Так, залізне серце…

.....

Надвечір, коли почали до камери залітати мотилі вечірні й товктися несамовито головою в молочний пухир біля стелі, прийшли два сержанти при зброї, понурі й суворі, забрали його й повели…

VIII

.....

Андрій підіймався крутими сходами, тяжко й помалу ступаючи, немов ішов на Голготу часто зупинявся збезсилений і заходився раптовим кашлем — йому здавалося що всередині щось уривається. Він боявся передчасного вибуху крові в своїх дірявих легенях, а це було б зле. Він мусить дійти до кінця, до самої крапки, дійти власними ногами. І він ішов попід гамаками, як тоді, в першій день, коли почував себе гегемоном, — коли серце було сповнене віри в людей і гордої певності, що його ніхто не посміє торкнути пальцем… Тепер він ішов на Голготу…

Ах, коли б же хтось знав! Коли б хоч хтось знав!..

Потім відчинилися якісь двері… Але Андрій не побачив, що там далі за ними було. Його завели за якусь загородку і… він вже не бачив, що там в тій яскравій залі було, бо йому гойднувся весь світ:

Перед ним — стояли три його рідних брати!!

Три його рідних брати…

Ноги підкосились, і тіло похилилося, як підрізаний колос… Микола дебелою рукою підхопив Андрія й притиснув його до своїх розхристаних грудей — і Андрій нестримно заридав на тих грудях…

— Ну, от — посміхався Микола й поляпував пестливо по спині. — Ну, от…

Михайло засміявся, а Серьога закінчив:

— От тепер ми всі вкупі.

І з викликом глянув туди, де рясніли портупеї й блищали ордени за столами, застеленими червоним сукном, — гордий, і мовчазний, і безстрашний Серьога, орденоносний пілот.

Їх усіх прирекли де розстрілу. Закритий Ревтрибунал судив їх. Але не на підставі зізнань, лише на підставі «свідчень» сексотів і провокаторів та на підставі прокурорського пафосу… А головне — на підставі того, чого «судді» не знали, лише вгадували та тямили, на що ці люди здібні.

Ніхто підсудних не захищав і не намагався, рівно ж як і не давав ніхто захищатись та виправдуватись їм самим, їх взяли не для тога, щоб виправдати,