Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

до Кембриджа та розмова, яку веде Лауреат на шляху до нього

Коли настав ранок, Берлінґейм звільнив отця Сміта від його пут і сам заходився готувати сніданок, поки священник розминав свої затерплі кінцівки. Увесь той час, одначе, він тримав «Діярій» під рукою, і попри всі запевнення єзуїта, що той не має жодних намірів чинити їм якісь перешкоди, він наполіг на тому, щоб знову зв'язати священника, коли вони закінчили їсти й почали лаштуватися в дорогу, не звертаючи уваги на всі Ебенезерові прохання про помилування.

— Ти судиш про все людство по собі, — почав він його картати. — Оскільки ти більше не став би мені перешкоджати, опинившись на його місці, то вже віриш, що й він би не став цього робити. На що я відповім, що мої міркування тотожні твоїм, і я б повернув собі «Діярій», перш ніж ти встиг би дістатися річки Чоптанк.

— Але ж він загине! Це ж майже те саме, що вбити його!

— Нічого подібного, — насмішкувато кинув Берлінґейм. — Якщо він справжній священник, яким йому і належить бути, то його відсутність одразу помітять парафіяни, які кинуться на пошуки та звільнять його ще до обіду. Якщо ж ні, то вони відплатять йому недбалістю за недбалість, як би то учинив його Бог, або радше його Орден.

Ці останні слова він сказав з усмішкою, звертаючись до отця Сміта, який з байдужим видом сидів собі у своєму кріслі, і додав:

— Ми вдячні вам за нічліг і харч, сер, і за ваш бездоганний Jerez. Ви можете сподіватися на те, що невдовзі у Джона Куда будуть неприємності, і коли це станеться, знайте, що в тому є і ваша заслуга, хоч ви й не з доброї волі, а з принуки доклали до того рук. — Він підштовхнув Ебенезера до дверей. — Adieu, панотче: коли ви розпочнете свою священну війну, пощадіть цього мого друга, який заступився за вас. А щодо мене, то сам мсьє Кастен ніколи не зможе знайти мене. Ignatius vobiscum.

— Et vobiscum diabolus[69], — відповів священник.

І так вони виїхали. Ебенезер був надто присоромлений, аби попрощатися з господарем, і, осідлавши своїх коней, вони вирушили в дорогу, яка, вигинаючись широкою дугою на південь, вела, як твердив Берлінґейм, до перевозу на річці Чоптанк, звідкіля вони мали намір переправитися до Кембриджа і розпитати там, де мешкає Вільям Сміт, а потім уже вирушити до Молдену.

Стояв розкішний осінній день, бадьорий і ясний, і, не зважаючи на настрій Лауреата, Берлінґейм був явно в доброму гуморі.

— Залишилося знайти лише один фрагмент історії Сміта! — вигукнув він, коли їхні коні пустилися клусом по дорозі. — Подумати тільки: може, скоро я взнаю, хто ж я такий!

— Будемо сподіватися, що цей Вільям Сміт не такий впертий, — відказав поет. — Поки взнаєш, хто ти єсть, можна такого накоїти, що відповіді не вистачить на те, щоб спокутувати свою провину.

Берлінґейм декілька хвилин їхав мовчки, перш ніж знову спробував завести розмову.

— Я так гадаю, що лорду Балтимору щось не так доповіли про характер цього єзуїта, але генерал не може знати всіх своїх лейтенантів. У папістів є така приказка: Не варто по одному священнику судити все духівництво.

— Є ще й інша з Євангелія, — сказав Ебенезер. — По їхніх плодах ви пізнаєте їх…

— Ти надто суворий, мій друже! — Берлінґейм почав виказувати певні ознаки роздратування. — Це тому, що ти не виспався минулої ночі?

Ебенезер спалахнув.

— Минулої ночі мені спали на думку деякі вірші, і я записав їх, щоб не забути.

— Справді? Я радий це чути; ти надто довго був далеко від своєї музи.

Доброзичливість у голосі його приятеля розвіяла, принаймні на деякий час, той розбрат, що панував у душі Ебенезера, і хоча він і підозрював, що з нього кепкують, він, одначе, усміхнувся і дещо сором'язливо сказав:

— Їхньою темою є індіяни-дикуни, які справили на мене сильне враження.

— Ну, то давай, викладай, я маю їх почути!

Після деякого вагання Ебенезер погодився, і не тому, що прагнення Берлінґейма було щирим, а радше тому, що в тій плутанині суперечливих почуттів, які охопили його стосовно друга, його поетичний дар був єдиним тереном, на якому він міг твердо, як йому здавалося, стояти лицем до лиця зі своїм колишнім наставником, не відчуваючи ніяковості й сорому. Він видобув свого записника з великої кишені каптана і, давши своїй кобилі волю брести, як їй заманеться, розгорнув його на тому місці, де були свіжозанотовані двовірші.

— Той дикун, якого ми побачили вчора вранці, спонукав мене написати це, — пояснив він і став читати, і його голос коливався у такт кроків його коняки:

— Ледь Капітанів Дім лишив, Я на Коня й у Путь спішив У Чесапік аж олень цей, І Гони ці, й жахне Лице Того за ним, Дикун був тим — А ми на Манівці стоїм — На нього — ми, а він — на нас. Зборовши Подив свій ураз, І став я видивлять якраз Вид дикий, Тип екзотичний, Взір лютий, Вбір еротичний, А Плечі засмаглі й нагі, Член безволосий й без снаги Гойдавсь, а Фарба на Шкірі І Груди — Гріх, що без міри Припрошує Вдів всіх старих, Без Вроди й змарнілих без Втіх, Які тікають від Чеснот Вузьким Шляхом в Ліс до Істот, До Дикунів, Прокляття їм, Грішать вони Зляганням сим, І Хіттю й Блудом тим своїм, Усім враз…