Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

— Добре написано! — вигукнув Берлінґейм. — Опріч твого казання наприкінці, це те ж саме, що відчуваю і я. — Він розсміявся. — Мені так здається, що минулої ночі в тебе на думці було ще щось, а не тільки поганин: усі ці любовні балачки будять у мені бажання, і я починаю сумувати за моєю милою Порцією!

— Годі тобі! — негайно ж застеріг його поет. — Не припускайся вульгарної помилки тих критиків, що вже виносять судження про твір раніше, ніж взнають його повністю. Я далі розмірковую над тим, звідки взявся цей індіянин.

— Вибач, — сказав Берлінґейм. — Якщо решта така ж гарна, як і початок, то ти й справді поет.

Ебенезер зашарівся від задоволення і став читати далі, але вже дещо рішучіше:

— Звідкіль Дикунська Раса ся У МЕРІЛЕНДІ взялася? Чи ж з Предків давніх Рід ведуть, Й Лжеці й Платон виводять Путь Їх з Атлантиди, що на дні Холоднім в Океані, ні? Або ж мудріше Рід вести Їх із Племен тих десяти Гебреїв бідних, що колись Пішли з Ізраїлю кудись. Де Знак їх, Натяки й Сліди — Дикун — мо' Жид без Бороди? Чи ж Каїн, заздрий кровоблуд, Їх рід почав, на сором й суд З Сестрою він так радо ліг І Брата свого вбити зміг: Од Гніву Бога він тікав Й безладний, клятий Шлях обрав У МЕРІЛЕНД, й сховався там, Спокуту всім шукав Гріхам, Й, як Жарт, сплодив він тих Поган, і рослих, і низьких? Ще кажуть, смаглий сей Народ Сухий утік у той Потоп. Що геть Ковчег відніс тоді — Забава довга на Воді, Й усіх, крім Двох, там потопив: З Залоги Ноя Моряків (Хоч мало тих було, хто плив), Й Пани Дикунські дужі ці — На Мерілендськім Бережці, Живі, проте на Мілині, А Смертні тонуть вдалині. Відстежив Дехто слід Племен Цих голозадих ще здавен, В невинний Людства Час, який Овідій звав Вік золотий: Коли Сатурн сидів вгорі. Тож Вчені вивели старі: Дикунським Домом був той Сад, Де три Сестри сиділи в ряд І доглядали Гери Гай, Де Яблука злоті, й цей край, Раз Геркулес пограбував, Садок той Гесперид всяк знав; А інші ж кажуть мудреці Про Рай Земний, де древні ці Адам і Єва на Обід Вкусили заборонний Плід, Й цей Рай — те Першоджерело Дикунства. А комусь було Воно на Авалоні тім З Артурових Легенд, утім, Є інші, й в Дикунах для них Є Сходу Присмак з основних, Чи до Смаку ще Вікінгам Той МЕРІЛЕНД тоді був сам, Червоношкірі — Діти їх, І Північ й Дикість є у них. Чи ж Прагнення значні ті всі, Невгавні фінікійські сі Привéли Банду Моряків До МЕРІЛЕНДСЬКИХ Берегів, На Бригах Люду й Звірів тьма, Але Попів й Суддів нема: З Припасом і Дівками так Колонізують вони всмак Чужий сей Берег, й в тих падлюк, Що не Дитина — то Байстрюк. Якщо ж якийсь там Індивід Не прийме версій про їх Вид Й питатиме про Правду їх Походження та інших всіх Деталей — тих я не люблю, Кого ніяк не вдовольню, До Мефістофеля я шлю, Що в Пеклі, у Вогнях Пожеж, І Індіян зродив тих теж!

— Що ж, усе це збіса кмітливо! — вигукнув Берлінґейм. — Чи ж то внаслідок тих труднощів, що тобі довелося пережити під час подорожі, чи то через те, що ти додав пів року у віці, але присягаю, ти тепер удвічі кращий поет, ніж був у Плімуті. Ті строфи про Каїна мені здаються особливо вдалими.

— Це дуже люб'язно з твого боку, що ти так оцінив цей уривок, — сказав Ебенезер. — Можливо, він стане частиною «Мерілендіади».

— Хотів би й я так добре складати вірші. Але скажи мені, поки все це ще не вивітрилося з моєї голови, чи й справді «індивід» римується з «вид», а «народ» із «потоп»?

— Вони таки й справді римуються, — відповів поет.

— Але чи не було б краще, — наполегливо, але доброзичливо вів далі