Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

і коли я скинув головою, щоб подивитися, чи ж Берлінґейм досі з нами, я у млі ока був засраний так, що очі мої геть нічого не бачили і я не міг розтулити вуста, аби бодай слово вимовити. По тому дикуни щосили потягнули за линву, а що поклад був увесь у багновищі, то я, послизнувшись, втратив під собою опору і пролетів межи ногами у Берлінґейма, скінчивши тим, що грьопнувся обличєм у драговинє на березі. Отой самий Берлінґейм, втративши таким робом рівновагу, упав слідом за мною, усівшись прямісінько мені зверху на голову.

Одразу ж звільнивши свойого рота од гівна та багнюки, я наказав своїм жовнірам заладувати мушкети та відкрити вогонь по дикунах, але ті дикуни ізразу ж напосілися на мене та на Берлінґейма і, прикриваючись нами як запоручниками, знаками наказали, аби решта дружини здалася в полон. Я наказав їм, а хай йому грець, стріляти все одно, але вони не схотіли одкривати вогонь з обави поцілити в мене, тож ми мусіли здатися на ласку дикунів, і нас як бранців доправили до їхнього поселення.

Отаким побитом, у невластивий для мене манір, я вперше ступив на берег сеї паскудної місцини, докладний опис якої йтиме по сьому…

Ебенезера розібрав такий сміх, що він ледве спромігся дочитати ці останні рядки; навіть полонений священник не міг погамувати своєї веселості. Якусь хвилю Берлінґейм, здавалося, не розумів, що читання добігло кінця, але потім він різким рухом подався вперед.

— То це кінець?

— Кінець цієї частини, — зітхнув Ебенезер, утираючи очі. — Їй-бо, оце так відвага! І у який же то чудернацький спосіб відкрили мій округ!

— Царю Небесний, — вигукнув Берлінґейм, — але ж це не те місце, де можна було б поставити крапку! — Він вхопив «Діярій», аби подивитися самому. — Бідолашний нетіпака — як же я йому співчуваю! Я так тобі скажу, Ебене: хоч я не маю його постави, але з кожним новим епізодом відчуваю дедалі більшу певність у тому, що сер Генрі є моїм прародителем. Я відчув це, коли вперше довідався про нього від тих панянок, яких врятував, а ще більше, прочитавши його «Особистий Діяріуш». І наскільки більше це відчуття зараз, коли ми дісталися з ним Дорчестера! Він уже подолав на своєму шляху половину Чесапіцької затоки, хіба ні? Адже саме там капітан Салмон і виловив мене!

— Це сусідство цікаве, що й казати, — визнав Ебенезер, — але майже п'ятдесят років розділяють ці події, якщо я не помиляюся. А відколи ми знаємо, що Джон Сміт невдовзі повернувся назад до Джеймстауна, у нас немає жодних доказів того, що сера Генрі кинули десь напризволяще.

— Ти так само міг би доводити цьому єзуїту, що святий Йосип був рогоносцем, — засміявся Берлінґейм. — Я так само певний у своєму прародителі, як він певен щодо прародителя Христа, хоч нам ще й доведеться взнати сам родовід докладніше. Кров'ю Христовою присягаю, я б руку віддав за те, щоб почути кінець цієї історії!

Ці зауваження ще більше збудили цікавість отця Сміта, і він став благати, аби Берлінґейм, перед тим як їхати, пояснив цю таємницю.

— Не думай, що ти так скоро нас позбудешся! — відказав Генрі, але вони так захопилися цією історією, що це розвіяло почуття неприязні між цими трьома, і він провадив далі та пояснив, що хоч його звати Тімоті Мітчелл, він є лише прибраним сином капітана Вільяма Мітчелла і має підстави підозрювати, що сер Генрі Берлінґейм у якійсь мірі є його предком. По тому він зробив ласку священнику, виклавши йому докладно всю історію своїх пошуків, і пояснив, які плоди вони принесли йому досі, але, попри всю ту сердечність, він наполіг на тому, щоб звільнити отця Сміта лише ненадовго для того, щоб той міг під пильним наглядом справити свою природну потребу, опісля чого нещасний священник був змушений провести ніч зв'язаний, сидячи в кріслі, а двоє відвідувачів розділили між собою його ліжко.

Однак менш ніж за пів години, коли свічка згасла, Ебенезер залишався єдиним у хаті, хто досі не спав. Він ніколи легко не засинав, а тієї ночі його додатково відволікала ще й присутність його друга та господаря, який був не дуже радий таким гостям, — особливо коли перший (уві сні, так слід було вважати) міцно тримав його за руку, від чого поетові було надто ніяково вивільнитися, а другий сусід хропів; але переважно йому не давало спати те, що він і досі ще не міг примиритися з усіма тими проявами Берлінґеймового характеру, з якими йому довелося мати справу, та засвоїти їх, як не давав спати і той явний зв'язок отця Сміта з французами та індіянами; хоч це в жодній мірі не кидало тінь на лорда Балтимора, одначе якось по-новому і у дещо складнішому світлі виставляло те, чого прагнув той джентльмен. Втім, і цими міркуваннями, які завдавали йому стільки клопоту, не вичерпувалося те, що відволікало його від сну: образ Джоан Тоуст ніколи не полишав надовго його думок. Попри Берлінґеймів скептицизм, Ебенезер був певен у правдивості слів С'юзен Воррен; він сподівався знайти свою кохану, яка чекає на його прибуття до Молдену. Коли опісля такої жахливої одіссеї, яку довелося йому пережити, — і хтозна, по яких світах довелося поволочитися бідолашній Джоан, — вони нарешті поєднаються у маєтку, який колись буде належати йому, що ж з того станеться? Це займисте надіб'я могло розпалити уяву поета!

Одне слово, він не міг заснути, і після години неприємних відчуттів він таки набрався достатньо мужності, аби залишити ліжко. Жариною з коминка він запалив нову свічку і, скориставшись пером і чорнилами пойнятого сном отця-єзуїта, розклав свого гросбуха, аби дати собі полегшу у віршах.

Але тим притомним думкам, що виповнювали його голову, він ніяк не міг дібрати відповідних виразів і слів; усе, що він був у змозі звіршувати піднесено-величного і дотичного до того, що його турбувало, і то тільки тому, що попередньо на протилежній сторінці він зробив деякі нотатки щодо цього предмета, вклалось у чотири десятки двовіршів, у яких усього-на-всього мовилося про дикунів-індіян Америки. Цей подвиг не приніс йому ніякої розради, але принаймні виснажив його: коли його очі вже почали злипатися, він задув свічку і, залишивши ліжко Берлінґейму, поклав свою голову на гросбух і заснув.

26

Подорож