Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

не знаходить собі місця. Коли ж він нарешті дасть собі волю і порсне, то, я так гадаю, се буде гарне видовисько з огляду на його огрядну статуру й те, як довго він мусів триматися…

— Жорстокий він чоловік, — мовив Берлінґейм, — так збиткуватися зі стану, у якому опинився той сарака! А ти ще й читаєш, так само ницо смакуючи ті подробиці, Ебене!

— Вибач, — усміхнувся Ебенезер. — Але ж це така дивовижа, що саме вона і підострожує мій інтерес, коли я читаю. Та мені так здається, що він ось-ось має пристати до суходолу в Дорсеті.

І, вже прибравши більш байдужого тону, він продовжив:

Ми ізразу ж посунули до берега, але ніяк не могли пристати до нього, бачачи ту велику кількість дикунів, що з'являлися з лісу, усіляко виказуючи свою ворожість. Уздрівши, що то ми єсть за люде, нігди таких пред тим не бачивши, вони перебігали зачудовані з місця на місце, а декотрі з них повидиралися на верхівки дерев, не шкодуючи своїх ані стріл, ані пристрасних почуттів, аби виказати свою лють. І довгенько вони так стріляли, поки ми ото, кинувши котву поза межами їхньої досяжности, колихалися на хвилях, усіляко виказуючи нашу зичливість. Але то було важкою справою, позаяк кожного разу, як я, вітаючи їх, приязно махав, якийсь жовнір чи джентльмен з моєї дружини неодмінно мусів перднути, що Дикуни сприймали як тєжку уразу, посилаючи ще більше стріл.

Наступної днини вони повернулися, беззбройні, кожен тримаючи в руках по кошику і, ставши у коло, заходилися танцювати, припрошуючи нас зійти на берег; але, бачачи, що в них нічого, опріч лиходійських замірів, немає, ми стрілили випалом з мушкетів, які зарядили, як пістолі, опісля чого вони всі попадали ниць і почали розповзатися навсібіч до поблизьких великих заростів очерету, де у засідці купками було причаїлися їхні побратими. Ми зачекали і, коли здалося, що вони залишили се місце, ми одчалили і попрямували до берега, бо всім нам конче було потрібно бодай на якийсь час залишити наш барк. Я так собі міркував, що ми пристанемо до суходолу якомога тихіше, наберемо того харчу і води, які потрапимо знайти, та й втечемо до більш привітного місця. Отож із сеї причини я й наказав, оскільки ніхто з моєї залоги не міг втриматися, аби не вчинити пострілу зі своєї гузиці, котрий напевно вже дав би знати про наше наближення, щоби кожен, кому приспічить, перехилив би свої сідниці за облавок аж до самісінької води і, так їх зануривши, зробив би те, що треба. Але коли перший, такий собі Енас Тодкілл, жовнір, спробував те вчинити, то щойно він замочив свої стегна, як його ізразу ж через увесь зад вжалив хвіст великої морської кропиви — це щось на кшталт білої медузи, які у великій кількості трапляються у тих водах, — залишивши на його сідницях болючу червону смугу. Опісля чого лише по довгім вмовлянні я спромігся вблагати решту вчинити так само. Щодо Берлінґейма, то що його дефекація наближаєся, про теє було написано на його лиці, і він навіть не наважувався говорити, аби не вибухнути; але теє діло з морською кропивою так налякало його, що він намагався перебороти себе, аби протриматися ще якусь хвилю, доки ми опинимося на березі.

Ніс нашого барка торкнувся землі (яка насправді була лише заростями очерету й багнюкою), я кинув нашу котву якомога далі вглиб суходолу, і ми вже лаштувалися виладуватися. Я, за своєю звичкою, ступив на бушприт і вже був би зіскочив на берег, позаяк я залишив за собою право першим ступати на кожну нововідкриту землю, і се місце не мало б стати винятком. Але Берлінґейм, котрому нетерпеливилося залишити скорше судно, аби позбутися отого свойого паскудного ладунку, грубо одіпхнувши мене вбік, хоч я і був капітаном та якось його спасителем, зайняв місце попереду. На якусь мить я скипів од гніву од сього його нахабства, і таки дав би волю своїм рукам, але в той же мент із чагарнику неподалік вискочила ватага дикунів і вхопилася за якірний канат вочевидячки з наміром витягти нас на сушу та захопити нас і наше судно. Коли вже справа так повернула, я був радий, що Берлінґейм залишився попереду, захищаючи решту з нас своїм опасистим тілом.

— О Боже, — пробурмотів Берлінґейм. — Боюся, що мій предок вскочив у халепу!

Належитою стратегією [вів далі Ебенезер] було би стрілити випалом у поган, аби одігнати їх геть, але вони були вже майже впритул перед нами, та й маю визнати, що в нас жаден мушкет не був заряджений, позаяк я гадав, що берег вільний од дикунів. Поза тим я міг би перерізати линву і таким трибом позбутися їх, але мені дуже була не до смаку та думка, що нам доведеться принести в жертву нашу котву, яка так добре прислужилася нам під час шторму, що допіру минув, і котра нам, поза сумнівом, ще б знадобилася. Опріч того, дикуни з'явилися так знагла, що в мене не було часу й подумати як слід. Отож не обравши жадного з тих можливих шляхів порятунку, я вчепився за наш кінець линви, і, як передав його решті залоги, ми потягли той кінець од дикунів до себе, аби одзискати нашу котву і нашу свободу. Дикуни, на наше щастє, були неозброєні, вочевидячки сподіваючись без труднощів витягти нас на берег, і таким чином ми не наражалися на їхні стріли. Берлінґейм був надто наляканий, аби прийти нам на поміч, і збаранілий стояв на носі, не в змозі одійти назад, бо ми всі скупчилися позад його, тягнучи за канат.

Перетягуванє каната, яке по тому відбулося, було з себе мовби спортивне змаганє, і я так гадаю, що ми перемогли б, якби нам ніщо не стало на заваді в сій грі, що велася не на життя, а на смерть. Але дикуни своїм жахливим вереском і завиванєм нагнали такого страху на Берлінґейма, що він, врешті-решт, цілковито втратив владу над своєю утрібкою і, досі стоячи на носі корабля, неначе якась потворна гальюнна хвігура, порснув тими скарбами, що громадив усі ті останні дні. Таким уже було моє безталанє, що я стояв упритул до нього, та ще й схилившись під його могутньою дупою, поставивши ноги так, аби зручніше було тягти линву,