Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

— Мочарі Дорсету.

— Авжеж, — потвердив Берлінґейм. — Острови Гупера, Бладсворта та Південна Мороква. Оце тобі ласий кусень для твоєї епопеї — перша біла людина, що ступила на землю округу Дорсет.

Ебенезер недбало подякував, вказавши, одначе, на те, що капітан поки ще не сходив на берег і може так статися, що він омине ті краї, залишивши їх позаду. І вже більш люб'язною була його відповідь священнику, який виказав велику цікавість до цього документа, шкодуючи про те, що досі не здогадувався про його існування, і для нього прочитав решту вголос.

Отак поповнивши, навсупір моїм засторогам, запаси води, ми вирушили до інших Островів, але по дорозі здійнявся вітер і хвилі, що дедалі дужчали вкупі з громом, блискавицями та дощем, і попри те що я та мої жовніри взяли рифи та закріпили вітрило і снасті, наша щогла та вітрило пішли за облавок. І такі несамовиті хвилі вдаряли в наш утлий барк, що з великими труднощами мені вдалося вмовити наших джентльменів, щоб вони взялися вичерпувати своїми капелюхами воду, бо ж інакше б ми набралися води й потонули. Ми об'якорилися, хоч поблизу й не було жодного місця, яке б обіцяло нам безпечну гавань, і впродовж двох страхітливих днів, поки задував борвій, ми простояли там, мало що маючи собі за підживок, опріч хіба що отієї мерзенної води у барилах.

Ота сама вода, якої мої люде напилися навсупір моїм застереженням, і справді виявилася зіпсутою, бо по тому, як товариство погамувало свою спрагу, їх усіх схопили нечувані кольки і вони мусіли без угаву звільняти свої сечники, але їхні утрібки облягла така хворість, що вони все одно мусіли виливати з себе воду та раз-у-раз спорожняти свої гузниці. Мало що мої люде робили цілісінький день і ніч, поки ми ото так гойдалися на котві, опріч як каляли в штани. Нарешті, через те що погода була тепла, хоч і дощова та вітряна, я наказав усім поскидати свої ногавиці, які були засрані так, що порятувати їх уже ніщо не могло, та викинути їх за облавок рибам. Усі так і учинили, хоч і вельми нарікаючи на теє, а найпаче ремствував мій супротивник Берлінґейм, який не втратить жодної нагоди, аби посіяти зерна невдоволення та розбрату.

— Хвалити Бога, він досі у товаристві мандрівників! — вигукнув Берлінґейм. — А то я вже боявся, що старий Джон порішив його після Аккомака.

— То була б непроста річ, якби довелося обирати між цими двома, — зауважив Ебенезер. — Капітан Сміт, безперечно, винахідливий, і жоден чільник не стане терпіти розкольницькі настрої, якщо тільки не прагне своєї згуби.

— Тобі легко казати, — різко відказав Берлінґейм. — Це не твій предок. Для мене питання вибору не стоїть.

— Але ж ми й не знаємо напевно, чи є він твоїм предком. Якщо зважити на все, то ці шанси доволі мізерні, хіба ні?

Це зауваження так прикро вразило Берлінґейма, що Ебенезер враз пошкодував, що сказав це, і вибачився.

— Це неважливо, — відмахнувся Берлінґейм. — Читай далі.

Отож залишившися так з неприкритими задами, вони, як я їм наказав, повсідалися на бортах, висунувшися за планшир, позаяк Чесапіцька затока, бувши великою за розміром, могла краще їм догодити, аніж наш барк. Одначе сей новий розказ мало пособив нам у нашій притузі, бо хоч вони й скидали отеє своє добро рибам, повітря довкола нас од їхніх спільних зусиль менш зіпсутим не ставало. Нічого не міг вдіяти і наш лікар, аби чимось полегшити їхній стан, і я од усього серця бажав, абисьмо опинилися на березі, де, зібравши живиці з гумового дерева та деяке інше зілля, що подостатком росло по навколишніх лісах, я міг би приготувати такого узвару, що у більшості з них був би закреп принаймні тижнів зо два. Прецінь, справи ставали ще гірше, бо тії бовдури, не в змозі погамувати свою спрагу, усе одно верталися до барил і далі пили тую воду, од чого бігунка та кольки ставали ще дужчими. Тілько двоє з-поміж нас не виказували ознак сеї хвороби: я сам, бо ж я так і не зважився пити з тих барил, присилувавши себе натомість жувати сиру рибу, і мій приятель Берлінґейм, який пив за трьох, але, очевидячки, мусів мати дуже міцну утрібку, бо жодного разу за тії два капосні дні він не закалявся.

Коли ж шторм нарешті минув і знову встановилася гарна погода, я з усім поспіхом оддав наказ полагодити наше вітрило, і дружина теє зробила вельми охвітно, узявши на латки наші сорочки. Вони вже воліли полишити море та пристати до якогось берега, бо хоч і були тепер нагі, яко наш Прародитель Адам, але хотіли викласти своє черево харчем і наповнити чистою водою та позбутися нарешті тієї бігунки. З огляду на той шалений грім, дощ, шторм і негоду, ми назвали тії протоки, у яких ото так довгенько були, Limbo, але я так гадаю, що, зваживши на тії бздини та слабування, що там відбулися, нам ліпше було б назвати їх Purgatorio[68].

Після напрочуд невдалого дня, що ми, вайлувато рухаючись, провели під вітрилом, поволі верстаючи путь, позаяк залога повсякчас мусіла звішувати свої гузна за бімс, ми натрапили на Сході на доволі зручну для судноплавства річку, що звалася Каскараваок…

— Це слово з мови нантікоків, — впав у річ отець Сміт. — За старих часів ним називали ту саму річку, що ми нині звемо Нантікок.

— Далебіг! — засміявся Берлінґейм. — Недалеко ж вони просунулися за ті лихі дні! — Він пояснив Ебенезеру, що річка Нантікок, яка позначає кордон між округами Дорчестер і Сомерсет разом з річкою Вікоміко впадає у Танжерську протоку, звідкіля, як то випливає із цих записок, Сміт відплив кількома днями раніше.

Єдине, що мене тієї днини розважило [читав далі Ебенезер], бо ж в іншому се був ще один смердючий день, було те, що Берлінґеймові нутрощі, здавалося, почали завдавати йому клопоту, і хоч він і походжав собі по барку туди-сюди, але з виразу його лиця можна було виснувати, що він відчуває певні незручності, час од часу схрещуючи та розводячи ноги, і було втішно спостерігати за тим, як він