Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

що ви були в маєтку полковника Германна в окрузі Сесіл, — сказав священник. — Чи може так бути, що полковник Германн не тільки людина лорда Балтимора, а й дещо більше?

— Із вірою в серці все стає можливим; принаймні він заперечував, що я в нього був, і твердив, що йому нічого не відомо про Нагих Індіян.

— Отже, ви зрадники, обидва! — крикнув Ебенезер. — Ти зрадник, — мовив він, звертаючись до свого товариша, — а я ж то думав, що ти мій найкращий друг Берлінґейм! Отже, ось чим пояснюється вся та різниця!

Чоловік з ножем у руці засміявся коротким глузливим сміхом і простягнув руку до отця Сміта, очікуючи «Діярій».

— Permettez-moi regarder се livre merveilleux pour lequel j'ai risqué ma vie.[66]

Священник охоче віддав її, і Берлінґейм без жодних вагань вдарив його по потилиці так, що той непритомний впав на підлогу.

— Я й не думав, що він такий дурень. Знайди мотузку, щоб зв'язати його, Ебене, і ми подивимося, що в нас тут є, перш ніж підемо звідси геть.

25

Подальший уривок з «Таємної подорожі вгору Чесапіцькою затокою» капітана Джона Сміта: відкриття Дорчестера і як капітан уперше ступив на ту землю

— Ну ж бо, в'яжи його, — повторив Берлінґейм, розклавши «Діярій» на столі. — Він уже починає ворушитися. — Але побачивши, що Ебенезер досі надто розгублений, щоб вдатися до якихось дій, він сам приніс мотузку і зв'язав священнику руки та ноги. — Принаймні хоч допоможи мені всадовити його в крісло!

Отямившись, отець Сміт різко смикнувся і моргнув, а по тому понуро втупив зір у «Діярій». Він здобувся на голос раніше, ніж поет встиг віднайти свій.

— То хто ж ви такий — Джон Куд?

Берлінґейм засміявся.

— Тільки Тім Мітчелл, як я й казав на припочатку, і хоч, може, король Людовік і Папа Римський і не числять мене серед своїх приятелів, одначе я відданий друг Балтимора. А що вам забракло віри, мій друже, то у вас тепер не гнеться шия.

А Ебенезеру, риси обличчя якого вирували, виказуючи сумніви, що його опосіли, він пояснив, що ще з 1692 року Меріленд повниться чутками про те, що десь неподалік кордону з Пенсильванією перебуває легендарний мсьє Кастен. Полковник Августин Германн з маєтку Богемія в окрузі Сесіл однаково заперечував присутність і Кастена, і так званих стабберноулів, або «Нагих Індіян», з півночі, але таким уже великим був страх загальної різанини, яку могли б влаштувати французи й індіяни — особливо з огляду на те, що Меріленд і Віргінія постійно відмовлялися надати допомогу губернатору Нью-Йорка Флетчеру, що перебував в облозі, і внаслідок взаємної недовіри всіх урядів провінцій, — що чутки все одно існували, і найхимерніші подробиці, які складали частину легенди про Кастена, як-то монограма, вирізана на його грудях, набули широкого розголосу, і люди в них вірили.

— Я надряпав ті літери кинджалом сьогодні ввечері в Оксфорді, — сказав він наостанок, показуючи їх знову при світлі свічки. — Бачиш, які вони ще свіжі. Це була та карта, якою б я не зважився зіграти при світлі дня!

Знесилений Ебенезер сів у крісло.

— Присяй-бо, як же ти мене налякав! Піди розбери тебе, адже ти з кожною годиною інший!

— Тобі не варто й пробувати. Налий нам ще по келишку цього чарівного вина і подумай над тим, що я тобі декілька годин тому сказав у заїзді. — Він поплескав священника по плечу. — То невдячний гість, що прив'язує свого гостителя на ніч до крісла, але нічого вже тут не вдієш. А втім, це ж саме та справа, заради якої ви були ладні померти, а це ж і вполовину не так боляче, як стати вихолощеним мерином n'est ce pas[67]?

Він засміявся, побачивши на обличчі священника відразу, і, коли вино налили, гості, звернувшись до своєї здобичі, разом заходилися читати verso (яке насправді було в оригіналі recto) документа:

Зіткнувшися з таким сердешним прийомом [так починався цей фрагмент «Історії»], який нам влаштували дикуни в Аккомаку та ті, що мешкають побіля річки Вігкокомоко, ми знову вирушили в путь, прямуючи до широкої води…

— Це він говорить про місто Гіктопіка, — охоче вдався до пояснень Ебенезер, хоча, по щирості, його поривала така суміш почуттів до свого колишнього навчителя, що заговорити його спонукало якесь почуття сором'язливості. — Це Король-Сміхун, про якого я тобі розповідав. Про тих других індіян я нічого не знаю.

— У Меріленді є дві річки, що мають назву Вікоміко, — у задумі сказав Берлінґейм. — Одна поблизу округу Сент-Мері на західному узбережжі, а інша нижче, в окрузі Дорчестер. Здається мені, що йдеться про останню, якщо він плив угору по затоці від Аккомака.

…але за браком свіжої води нам по двох днях довелося шукати суходолу, аби поповнити наші запаси. Ми здибали якісь Острови, усі вони були безлюдні й числом великі, з дуже високими й крутими берегами, що спадали прямісінько до води.

— Либонь, він натрапив на бескеття в окрузі Калверт, — підказав Ебенезер, пригадавши свій острів Семи міст. — Читаймо далі.

Попетлявши вздовж берега та приставши до нього, ми натрапили на ставок з прісною водою, яка виявилася напрочуд літеплою. Одначе нас так мучила спрага, що моя дружина, попри тую мою пораду, що вода брудна і негодяща для питва, нічого так не прагнула, як наповнити нею барильця по самі вінця, і по тому заходилася пити, покіль в усіх у череві не зачало хлюпати. Їм таки довелося про це пошкодувати, але більше про це перегодом.

Од Вігкокомоко до того місця все узбережє є цілою вервечкою низьких Болотистих островів милю чи дві завширшки та миль десять-дванадцять завдовжки, гидомирних і смердючих од стоячої в них води. До сього варт додати, що в повітрі над ними кружляють хмари капосних комарів, які так смокчуть людську кров, неначе нігди до того не їли. Достоту, се такий край, у якому хіба тільки дикуни й здатні жити…

— Цей опис пасує лише одному місцю, — розсміявся Берлінґейм, прочитавши уривок уголос. — Ви знаєте його, отче?

Священник,