Артур Хейлі - Аеропорт, Артур Хейлі

Гарріс вирівняв судно перед посадкою та потягнув на себе всі чотири важелі керування двигунами. Реактивний гул ослаб; його змінив настирливий пронизливий вітер. Коли вони перетнули край злітно-посадкової смуги, Вернон Демерест побачив розмиті обриси групи аварійного транспорту, який, як він знав, слідуватиме за ними смугою. Він подумав: Він нам збіса згодиться! Три­майся, Ґвен!

Вони ще летіли в повітрі, швидкість відносно знизи­лася.

Тоді літак торкнувся землі. Різко. Вони все одно неслися вперед на високій швидкості.

Гарріс різко підняв інтерцептори й шарпнув угору важіль механізму реверса тяги. З ревом реактивні двигуни почали створювати зворотну тягу, їхня потужність — яка почала діяти як гальма — тепер діяла у зворотному напрямку від руху літака.

Вони минули три чверті смуги й уповільнювалися, але цього ще недостатньо.

Гарріс гукнув:

— Кермо праворуч!

Літак заносило ліворуч. Демересту та Гаррісу, які тиснули разом, вдалося втриматися на правильному напрямку. Але передня межа смуги — з горами снігу та порожньою темрявою за нею — наближалася швидко.

Енсон Гарріс щосили тиснув на ножні гальма. Метал скреготів, гума вищала. Темрява все одно наближалася. Вони сповільнювалися… поступово… ще повільніше…

Рейс Два зупинив рух за три фути від кінця смуги.

На годиннику в диспетчерському залі Кіт Бейкерсфелд бачив, що до кінця його зміни залишилося пів години. Йому було наплювати.

Він відсунув крісло від панелі керування радіолокатора, від’єднав свої навушники й підвівся. Роззирнувся навколо, знаючи, що це вже востаннє.

— Гей! — озвався Вейн Тевіс. — Що таке?

— Ось, — сказав йому Кіт. — Візьми. Знадобиться комусь іншому. — Він втулив навушники Тевісу й вийшов.

Кіт знав, що це варто було зробити багато років тому.

Він відчув дивне запаморочення, майже полегшення. У коридорі замислився чому.

Не тому, що він скерував Рейс Два; щодо цього він не мав ілюзій. Кіт відпрацював грамотно, але будь-хто ­інший на чергуванні міг зробити це так само чи навіть краще. Також — знав він наперед — ніщо сьогодні ні стерло, ні зрівноважило того, що відбулося раніше.

Не мало значення також те, що він переборов психічний блок, який виник десять хвилин тому. Тоді Кітові було байдуже; він просто хотів утекти. Жодна подія з тих, що сталися відтоді, не змінила його думок.

Можливо, подумав Кіт, його очистив той раптовий гнів кілька хвилин тому, те визнання, якого він не дозволяв собі навіть подумки, наскільки він ненавидить авіацію і завжди ненавидів. Тепер, запізнившись на п’ятнадцять років, він думав про те, що варто було визнати це давним-давно.

Кіт увійшов до роздягальні диспетчерів, кімнати з дерев’яними лавками та захаращеною дошкою оголошень. Він відчинив свою шафку і накинув верхній одяг. На полицях шафки було кілька особистих речей; він не звернув на них уваги. Усе, що йому потрібно було, це кольорова фото­графія Наталі; Кіт обережно зняв її зі внутрішньої поверхні металевих дверцят… Наталі в бікіні; сміється; її зухвале хитреньке обличчя з веснянками; волосся розвіває вітер… Коли Кіт глянув на неї, йому захотілося плакати. За фотографією була записка, яку він беріг:

Я рада, що на нашу долю

Кохання та пристрасті випало вволю.

Кіт сховав у кишеню і фото, й записку. Хтось інший прибере решту речей. Він не хотів, аби ще щось нагадувало йому про це місце — ніколи.

Він спинився.

Став, як укопаний, усвідомлюючи, що, навіть не наміряючись, прийняв нове рішення. Кіт не був певний сто­совно того, що воно в собі несло, чи як він дивитиметься на це завтра, навіть чи зможе жити з цим далі. Якщо він не зможе з цим жити, ще є «клаузула можливої відмови»; вихід — у флаконі пігулок з аптеки, що лежав у кишені.

І сьогодні він не збирається йти до «О’Гейґан Інн». Він поїде додому.

Але Кіт знав одне: якщо є в нього якесь майбутнє, з нього потрібно зовсім усунути авіацію. Як казали інші, ті, хто покинув авіадиспетчерську службу до нього, це виявляється найважчим завданням.

І навіть якщо це перебороти — змирися з цим, сказав собі Кіт, — будуть часи, коли він згадуватиме минуле. Згадуватиме аеропорт Лінкольна; Лізбурґ; те, що сталося в цих місцях. Від чого б ти не втікав, якщо маєш цілісний розум, від пам’яті не втечеш. Пам’ять про сім’ю Редфернів, які загинули… про маленьку Валері Редферн… ніколи його не покине.

Однак пам’ять може адаптуватися — правда ж? — до часу, до умов, до реальності життя тут і зараз. Редферни загинули. У Біблії сказано: Зостав мертвим ховати мерців своїх232. Що сталося, те сталося.

Кіт задумався, чи… відтепер і надалі… чи зможе він згадувати Редфернів з сумом, але робити все можливе, щоб живі — Наталі, його власні діти — стояли на першому місці.

Кіт не був упевнений, чи це спрацює. Не був упевнений, чи вистачить йому моральних чи фізичних сил. Минуло вже багато часу, відколи він узагалі був у чомусь впевнений. Але Кіт міг спробувати.

Він спустився ліфтом вежі.

Надворі, дорогою до