Річард Бах - Фантастика Всесвіту. Випуск 1

заложниками дітей. Комора дісталася у спадщину бабусі, єдиній дочці в сім’ї, а вже від неї перейшла до матері, також єдиної дочки в родині. От цю комору, єдине майно матері після спродажу навколишньої землі й пагорба за домом, і збиралася вона тепер відбудовувати…

Так вона собі вирішила.

Але навіщо було відбудовувати ту комору?

Мати думала, навівши в ній чистоту, замешкати там удвох із Іа.

Вона збиралася доглядати його до зрілості, передбачаючи, що хлопець проживе не менше двадцяти років.

Для такого рішення в неї було принаймні три причини.

По-перше, мешкаючи в коморі при окрайці лісу, дитина не відчуватиме власної неповноцінності через травму мозку.

По-друге, батько Іа мав повернутися з Токіо в долину після завершення навчання.

Але так і не повернувся.

Мати вірила, що оселити сина замість батька біля окрайки лісу означатиме виказати неабияку пошану до предків, а також до Руйнівника.

І, по-третє, мати Іа не муситиме прикувати себе до власної оселі заради догляду за хворою дитиною, а зможе побачити світу й присвятити достатньо сил вихованню здорової доньки. Мати затялася на своєму, збираючись у будь-який спосіб переконати нас, що саме так і слід учинити.

Занепокоєний у душі задумом матері, я показав листа своїй дружині, перш ніж написати відповідь.

Але виявилося, що ретельна сестричка і їй надіслала такого ж листа.

Тож виходило, що ми обоє довго обдумували матусин задум, нічого не кажучи про те одне одному.

7

Як не дивно, але мати, що виношувала щодо онука такі заміри, не бачилася з ним від дня, коли йому мали вживити пластмасову покришку, аж до його двадцятиріччя.

Може, саме через те, що картина життя хлопця разом із моєю матір’ю в коморі на окрайці лісу знайшла відгук у наших серцях, ми з дружиною, навпаки, не відпустили його з нею до сікокуської пущі?

Та як би там не було, а від того часу минуло двадцять років…

За все життя мати не більше двох-трьох разів виїздила за межі Сікоку.

Останнім був випадок, коли їй довелося їхати поїздом далекого слідування, щоб допомагати нам, як синові мали робити операцію.

Та й син щодня мав повні руки справ, відколи, на кілька років пізніше за інших, пішов до школи для розумово відсталих дітей — спочатку до молодших класів, тоді до середніх, а згодом, врешті-решт, і до старших.

Синові мало виповнитися двадцять років, коли в нас народився задум відвідати разом із ним батьківщину — лісову долину.

Поїздка відбулася наприкінці року. Ми відмовилися від літака, боячись, щоб його похитування не перелякало хлопця. Крім того, зміна тиску повітря могла зашкодити йому через брак кісточки голови.

Але й довга мандрівка поїздом викликала певні сумніви. Отож ми з дружиною досить довго готувалися, передбачаючи найімовірніші випадки, які могли статися (але, як потім виявилося, даремно).

Сповістивши матір по телефону про день нашого приїзду в лісову долину, дружина принагідно й розповіла, що нового в сина.

Однією з новин було те, що від дня двадцятиліття його почали називати справжнім ім’ям — Хікарі, відмовившися від звичного з дитинства прізвиська Іа, запозиченого з «Вінні-Пуха». Дружина додала, сміючись, що хлопець сам про це попросив.

Це сталося після його повернення з шкільного гуртожитку, де він провів цілий тиждень, вперше виїхавши кудись самотою, без матері.

За тиждень самостійного життя поза домом син змужнів просто на очах.

З повним рюкзаком брудної білизни за спиною він бадьоро зайшов у дім і радісно привітався зі мною і дружиною. Синові далося взнаки напруження останніх днів, тому весь суботній вечір він провів, слухаючи класичну музику з радіоли.

Це була чи не єдиним доступним йому інтелектуальним заняттям.

Надвечір, поставивши на стіл синові улюблені страви, ми, як завжди, покликали його:

— Іа, вечеря вже на столі, ходи/сюди!

Проте хлопець, не обертаючи обличчя від радіоли, гордовито звів широкі плечі й відказав:

— Іа туди не піде! Іа вже нема! Іа нікуди більше вже не піде!

8

Я вжахнувся, наче от-от мав утратити сина, що якраз сидів переді мною.

Бо не розумів, що коїться в його душі.

— Іа, що ти, адже ти щойно повернувся. Іа, ти вже вдома! — спробувала заспокоїти його сестра.

Але хлопець так само мовчав, гордовито звівши широкі плечі.

Його молодший брат, що мав звичку, перш ніж щось сказати, трохи помовчати й обмізкувати все як слід, висловився після сестри:

— Може, він не хоче, щоб його називали Іа, бо в червні йому виповнилося аж двадцять років? Мабуть, у гуртожитку всі зверталися до нього на справжнє ім’я.

І через те, що малий мав іще одну звичку — не гаючи часу, перевіряти власні розумування — він підвівся, наблизився до старшого брата й сказав:

— Хікарі-сан, ходімо ж вечеряти! Мама наготувала всякої всячини.

— Гаразд, іду. Дякую! — відповів той чистим голосом, що здавався більш дитячим, ніж у молодшого брата, в якого голос уже почав ламатися.

А ми всі, що перед тим аж затамували подих, вибухнули сміхом…

Розповідаючи про це матері, дружина була ще під враженням тодішнього відчуття полегкості. Але її веселість поступово мінялася на збентеження.

Почувши таке, я занепокоївся.

А дружина, поклавши трубку, й далі зніяковіло, розповіла, що мати