Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

— Я знаю, для чого, — сказав він.

— Візьми на себе, — попросив Захаров, — надішли ті погони з кимось до нас у штаб тилу. Щоб за ніч на кітель пришили. А командуючому на мене пошлешся.

— Навіщо посилатись, товаришу генерал? Що тут такого? Навпаки, дурнем обізвав би мене, коли б не зробив.

— Тоді роби. — Захаров поклав трубку, одразу ж підняв її й подзвонив Бойкові про рішення ховати Серпіліна в Москві, на Новодівичому.

— Кого виділимо від Військової ради армії? — спитав Бойко. — Ні ви, ні я за обстановкою не зможемо завтра поїхати.

— Нехай фронт вирішує. Як на мене, коли самі не можемо, треба Кузьмича послати. Заступник командуючого, генерал-лейтенант…

— Сам подумав, — мовив Бойко. — Та не будемо поки що напрошуватись. Командуючий фронтом приїде — розв’яжемо питання тут.

Виявляється, Бойко вже знав, що Батюк їде до них.

Тільки-но Захаров скінчив розмову з Бойком, як подзвонив Львов. Спитав без вступу:

— Вас повідомили про рішення?

— Повідомили.

— Я передав наказ до повітряної армії, — сказав Львов. — Рівно на десяту підготують на могильовському аеродромі літак.

— Ясно. — Захаров чекав, чи не скаже ще чогось Львов.

Та Львов нічого більше не сказав.

І Захарову спала на пам’ять розмова з Серпіліним про Львова, який оце щойно поклав трубку.

Багато чого не скажуть одне одному люди на війні.

І час не дозволяє, і обставини невідповідні, а раптом, при нагоді, таке скажуть, що диву даєшся, не сподівавшись почути.

Тоді, того вечора, незадовго до наступу, повернулися в передової й заговорили про артпостачання, про те, скільки снарядів доведеться викладати просто на грунт у районі артилерійських позицій, бо, якщо складувати їх далеко в тилу, при швидкому просуванні не встигнеш подати вперед. І раптом Серпілін сказав:

— Підемо вперед, цілком можливо, що й на Могильовщині, й далі побачимо свої довоєнні склади…

І почав після цього розповідати, як прогулювався доріжками Архангельського з іншим одужуючим, з генералом інтендантської служби, і той згадав про Львова — що коли ми на початку війни, відступаючи, втратили в західних округах багато складів озброєння, особливо гвинтівок та кулеметів, то сталося це почасти з вини Львова.

В сороковому році Львов написав доповідну записку проти пропозицій деяких військових значно глибше в тилу складувати і боєприпаси, й озброєння і поставив у цій записці питання на політичний грунт: доводив, що прагнення до глибокого тилового складування пов’язане з поразницькими настроями, і, навпаки, висував пропозицію складувати все це ближче до кордону, щоб у разі війни додаткові перевезення не викликали затримок у нашому наступі. Захаров, почувши про це, лише крякнув із злості.

А Серпілін несподівано для нього сказав про Львова:

— Треба визнати, що своя логіка в нього була: коли абсолютно певен, що з першого дня підемо наступати по чужій території, — отже, треба й склади ближче, а то потім вези все з Уралу! Якщо взяти його логіку за основу, по-своєму він мав слушність.

— Він мав, а хто ж не мав? — запитав Захаров.

— А це вже складніше питання, хто не мав, — сказав тоді Серпілін. — Як потім війна показала, всі ми в тому чи іншому не мали слушності. Багато чого — як згадаєш — інакше перевоював би!

— Що означає «всі»? — заперечив Захаров. — Ось ти конкретно, якби з твоєю участю обговорювалось, за що голос віддав би?

— Залежно від того коли, — мовив Серпілін. — Тепер, коли знаємо хід війни, звичайно, проголосував би безпомилково. А тоді, не завбачаючи ходу війни, не знаю.

Мабуть, виходячи зі своїх уявлень про сили противника, щодо розташування складів відстоював би золоту середину. А загалом — хто його знає… Коли заднім розумом думаєш, треба намагатися бути справедливим не тільки до себе, а й до інших.

«Це правда, — подумав Захаров про Серпіліна. — Ти завжди намагався бути справедливим до інших, а не тільки до себе».

І подумки побачив там, на другому кінці телефонного проводу, Львова, який щойно говорив з ним, його трикутне обличчя. І подумав про себе, що тепер, після загибелі Серпіліна, у Львова відпаде бажання перевести його, Захарова, з цієї армії до іншої. Тепер ні до чого! Той, з ким він, Захаров, на думку Львова, порозумівся, того вже немає. Скінчилося порозуміння.

Сказане Львовим про літак вимагало негайних дій, і Захаров почав діяти. Подзвонив усім, кому треба, що завтра о десятій труну з тілом Серпіліна мають привезти до літака, що вирушає до Москви. Попередив начальника штабу тилу, який безпосередньо займався всім цим, що привезуть генерал-полковницькі погони і треба пришити їх на кітель небіжчика. Наказав прислати сюди на КП Синцова і почав з’ясовувати, чи повернувся з передової Кузьмич. Виявляється, ще не повернувся. Звелів негайно розшукати, щоб їхав, бо Кузьмич мав звичку ночувати в частинах, любив це.

І, зробивши все потрібне, повернувся до тієї самої думки, на якій перервав себе, до думки про те, що Серпілін — справедлива людина. Ще не звик думати про нього — «був», усе ще думав у теперішньому часі. Звичайно, як кожна звикла до влади людина, Серпілін не любив, коли щось раптом робили всупереч його намірам. І коли мав змогу переробити по-своєму, переробляв і через чуже самолюбство здатний був переступити не вагаючись. Але звичка до влади не згасила в ньому почуття справедливості. Не думав про себе, що завжди робить правильно, тому що влада в руках. Ламав опір підлеглих і гнув по-своєму, тільки коли справді був упевнений, що робить правильно. А з другого боку, коли був переконаний, що має слушність, до останку використовував усе, що тільки можна, щоб довести це тим, хто над ним. У цьому й була його сила. «Так, у цьому й сила», — неначе комусь доводячи це, ще раз у думці повторив Захаров. А той, хто сам гне лише тому, що має владу, той і сам легко гнеться, як тільки на нього з верхнього щабля натиснуть.