Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

мистецькі твори в Галичині й Буковині повсюдно велась евакуація українських музеїв до Росії... 1915 року вивезено до Петербурзького Ермітажу фонди Тернопільського краєзнавчого музею, до Казані — Музей Київської духовної академії, до Москви та Курська — старовинну зброю, гармати колишнього київського магістрату з Київського артилерійського складу. Також до Росії евакуювали Житомирський церковно–історичний та Київський художньо–промисловий і науковий музеї, Холмський музей, вивезли церковні дзвони та реліквії з храмів Волині й Поділля». Не маючи власних подібних культурно–історичних надбань, азійська за своєю суттю деспотія у такий спосіб творила собі «імідж цивілізованості», а заодно — плекала міф «про периферійність української культури», як і України, чи то пак Малоросії, в цілому. Так само діяла й більшовицька Росія — аж до розпаду СРСР і навіть після нього. Так, «за 10 днів до Референдуму 1 грудня 1991 року до Москви відправлено 1000 справ колишнього Управління внутрішніх військ по Україні і Молдавії, 30 з–поміж них стосуються історії ОУН–УПА».

Відчутно доклали руку до викрадання українських культурних цінностей і нацисти — цим цілеспрямовано займалися сотні експертів спеціально створеного «штабу Розенберга». «Втрати лише 21 українського музею становлять 283 728 одиниць зберігання». Втрати Одеського історико–археологічного музею «становили близько 130 тисяч експонатів, майже 40 тисяч експонатів втратив Сімферопольський краєзнавчий музей, близько 1,5 тисячі — Керченський історико–археологічний музей... З Києво–Печерської лаври нацисти вивезли оригінали грамот українських гетьманів, архів київських митрополитів, древні рукописи та акти XV–XVIII ст., колекції зброї. З Успенського собору забрали срібні гробниці, понад 2000 зразків старовинних тканин і парчі з дарчими написами гетьманів і царів. З історичного музею, серед усього іншого, вивезено унікальну колекцію Черняхівського могильника з розкопок В. Хвойки, яку становлять знахідки більш як 200 поховань. Зникли 4000 з 6000 актових книг XV–XVIII ст. з Київського архіву давніх актів. З Харківського історичного музею вивезли 17 автомашин з експонатами, решту спалили» (там само). Зі Львова... З Херсона... З Чернігова... — цьому перелікові нема кінця!

До того ж домогтися від законослухняних німців повернути вкрадене було не так уже й складно. Нюрнберзький міжнародний трибунал постановив розпочати реституцію культурних цінностей, утрачених під час Другої світової війни — і вони почали надходити, але, звісно... не в Україну. «За результатами досліджень західних експертів, із Німеччини до Радянського Союзу було вивезено понад 900 тис. творів мистецтва та предметів старовини (процес передачі було перервано з початком «холодної війни». — М. Л.)... 500 тис. об’єктів культурних цінностей були повернуті СРСР з американської зони» (Музиченко. Об’єднана... — 1998). І хоча значну кількість тих експонатів було вивезено з України, «вони чомусь “зупинилися” у закритих фондах на базах під Москвою та Ленінградом» (Шаров, 1999). І не тільки там. Вони, наголошує голова згаданої Комісії О. Федорук, виявлені «в музеях Москви, Петербурга, Новгорода, Пермі...» (1999), а у Білих Стовпах, у російському Держфільмофонді, «донині переховуються вихідні фільмокопії (більше 2000) українських фільмів»(Музиченко, 2000).

Незважаючи на однозначну позицію ООН (резолюція Генеральної Асамблеї 1946 року) і ЮНЕСКО (на IX сесії, що відбулася 1996 року в Парижі, її учасників, зокрема, було поінформовано «про протизаконні археологічні розкопки, що почастішали останнім часом на Кримському півострові, про грабіжницьку діяльність деяких російських археологів і торгівлю пам’ятками античних культур з Криму на Заході...» — див. «Урядовий кур’єр», 15.10.1996), на декларовані впродовж десятиліть «братні» стосунки між Україною й Росією і навіть на підписану керівниками країн СНД 14 лютого 1992 р. в Мінську «Угоду про повернення культурних та історичних цінностей країнам їхнього походження» (вже 20 травня Держдума РФ, значною мірою через різку негативну позицію відомих представників російської інтелігенції, зокрема й академіка Д. Лихачова, денонсувала підписану Президентом Єльциним Мінську угоду), справа, як то кажуть, зависла в точці замерзання. І саме через небажання Росії поступитися незаконно привласненими цінностями — як саме українськими, так, до речі, ще й кримськотатарськими.

«Чужі» Сполучені Штати Америки, Швеція надсилають пов’язані з історією України пам’ятки. З Канади «надійшли старовинні срібні речі — кубки, келихи, полумисок на фрукти, які, за твердженням експертів, могли належати родинам Мазепи та Орлика» (Врублевська, 1999). Німеччина повертає те, що не встигла передати Союзу: «...напередодні 50–річчя завершення Другої світової війни в Національному музеї історії України відбулося урочисте підписання акта про повернення нашій державі наукової літератури (понад 700 примірників книг), яку в роки фашистської окупації було вивезено з Києва до Німеччини» (Меланченко, 1995). А недавня «сестра» й досі затято опирається. Ось чим, зокрема, обернулося для України оте «возз’єднання» з «єдинокровною» Москвою — справжньою катастрофою...

«Якби не сталося так зване “воссоєдінєніє”, — переконана Е. Ільїна, — то... Гоголь писав би рідною мовою... Ось до чого доводить російське великодержавництво». А тим часом і визначний знавець європейських — зокрема, й російської — літератур Г. Брандес ще в 1887 р. зазначав (1911. — с. 164–165), що дуже «мало уваги звертається на те, що Гоголь був малоросом...»

На підтвердження «малоросійства» М. Гоголя чи, скажімо, А, Чехова є чимало тверджень тих, хто досліджував їх українське коріння. Наведу лиш одне, яке, окрім іншого, засвідчує українське коріння ще одного гіганта російської літератури — Ф. Достоєвського. Саме дочка останнього, Любов Федорівна, зокрема, наголошувала (Демкович–Добрянський, 1993. — с. 156–157): «Поетичні здібності були вже в українській родині мого батька, а не були дані щойно через мою матір–москвичку, як припускають літературні приятелі Достоєвського». І далі вона додала, що, коли Федір Михайлович «у своїй молодості писав венеціанські романи й історичні драми... він почав наслідувати великого українського поета Гоголя, якого подивляв із цілої душі. У перших творах Достоєвського є багато із тієї української поезії».

У своїй об’ємистій монографії, присвяченій дослідженню літературного стилю Гоголя, професор Гельсінгфорського університету Й. Мандельштам (1902. — с. 208–222) звертає увагу ще на одне явище, «яке досі не привертало до себе уваги, однак має величезне значення», і яке, на його думку, мусить відчути кожний «знайомий з малоруською мовою і водночас чутливий до російської мови», а саме: «Гоголь перекладав свою рідну мову на російську, а не прямо по–російськи писав». Далі автор наводить величезну кількість прикладів з творів Гоголя, які підтверджують це. І не лише з «Тараса Бульби» чи «Вечорів на хуторі...», як можна було б очікувати, а й з «Ревізора», «Мертвих душ», листів письменника.