Стівен Кінг - Острів Дума

Мельда гарчить — Це ти зробив! — і коли Емері-почвара хапає її, вона пручається. Ти і та курва, що верховодить тобою — могла б додати вона, але білі пальці стискають їй горло, як стискали горло бідної Аді, і вона може тільки хрипіти. Але її ліва рука залишається вільною, та, на якій браслети, і вона дуже потужна, ця рука. Вона замахується і по широкій дузі летить прямо в голову Емері.

Результат виразний. Права скроня почвари від удару провалюється так, ніби від одного доторку твердий череп перетворився на м’яку цукерку. Проте скалки його гострі, вона порізала собі руку об одну з кісток, що стирчать з волосся Емері, з глибокої рани у закипаючу навкруг них воду ллється її кров.

Дві тіні обминають її, одна справа, інша зліва.

Ло-Ло хниче своїм новим срібним голосочком — Татуню!

Тесі хниче — Татуню, врятуй нас!

Тепер Емері-почвара вже намагається втекти від Мельди, воно одпихається й відпліскується, не бажаючи мати з нею справи. Мельда вгачує великий палець своєї потужної лівиці йому в праве око, відчуваючи щось холодне, слизьке, на доторк, мов жаб’яча ікра чвакає під каменюкою. Відтак вона різко обертається, похитнувшись, бо відбійна течія намагається збити її з ніг.

Вона кидає вперед ліву руку, хапає Ло-Ло за карк і тягне її назад: Не смій — гарчить вона, і Ло-Ло піддається зі здивованим, страдницьким плачем... і Мельда розуміє, що такого плачу ніколи ще не лунало з горла жодної маленької дівчинки.

Джон вигукує — Мельдо, зараз же перестань!

Він укляк на колінах в мілкому прибої перед тілом Аді. З її горла прямо вгору стирчить гарпун.

Мельдо! Дай спокій моїм дівчаткам!

Їй нема коли слухати, хоча думкою вона встигає повернутися до Ліббіт — чому Ліббіт не втопила порцелянову фігурку? Чи може, це не подіяло? Чи істота, котру Ліббіт називає Персе, якось її зупинила? Мельда знає, що все можливе; Ліббіт сильна, але Ліббіт усього лиш дитина.

Нема часу на здогадки. Вона кидається до іншої нечисті, до Тесі, але права рука зовсім не те, що її ліва, нема на ній срібла, яке б її захистило, тож Тесі з гарчанням обертається і кусає.. Мельда відчуває пекучий гострий біль, але не помічає, як два відкушених в неї пальця і половинка третього падають у воду під ноги мертвотно-блідій дитині. Забагато в ній буяє зараз адреналіну, щоб таке помічати.

Над вершечком пагорба, там, куди бутлегери іноді затягають свої важкі, навантажені пійлом, тачки, сходить тонкий серпик місяця, додаючи ніжного сяйва цьому кошмарові. В цьому освітленні Мельда бачить, як Тесі знову рушила до свого батька. Бачить, як Тесі знову тягне до нього руки.

Татуню! Татуню! Молю, врятуй нас! Няня Мельда сказилася!

Мельда не вагається. Вона кидається вперед і хапає дитину за волосся, яке сама їй тисячі разів мила й розчісувала.

Джон Істлейк лементує — Ні, Мельдо!

А в той час, як він підбирає з піску упущений ним раніше гарпунний пістоль і намацує біля тіла своєї мертвої старшої дочки другу стрілу, звучить інший голос.

Він каже — Не варто тобі було перешкоджати мені.

Мельда, все ще утримуючи за волосся Тесі-почвару (воно хвицається й б’ється, але Няня цього навіть не помічає), різко обертається у воді і бачить Ту, що стоїть у червоній хламиді на своєму кораблі біля поруччя. Вона без каптура, і Мельда бачить, що в ній нема нічого й зблизька людського, вона щось інше, щось поза людським розумінням. У місячному сяйві її обличчя світиться мертвотною блідістю і безмежним знанням.

Здійняті над водою тонкі руки скелетів салютують їй.

Подих бризу розділяє надвоє її зміїсте волосся; Мельда бачить у лобі Персе її третє око; бачить, як воно вдивляється в неї і вмить зникає всяке бажання опиратися.

Але в ту саму мить голова курви-богині різко смикається, вона оглядається, ніби почувши, як щось чи хтось підкрадається до неї ззаду.

Вона кричить — Що?

А відтак — Ні! Поклади! Поклади! ТИ НЕ МОЖЕШ ЦЬОГО ЗРОБИТИ!

Але Ліббіт, вочевидь, може — і робить — бо форма істоти на кораблі біля поруччя мерехтить, стає водянистою... а потім там вже не залишається нічого, окрім місячного світла. Руки скелетів втягуються під воду і зникають.

Емері-почвара зник теж — розчинився — але близнючки верещать суголосно у спільному відчаї від раптового відчуття покинутості.

Мельда кричить Містеру — Вона пощезла, все буде добре!

Вона відпускає те, що утримувала за волосся. Вона не вважає, що воно тепер захоче якось втручатися до світу живих, у всякому разі, ще довго не захоче.

Вона плаче — Ліббіт зробила! Вона зробила те, що...

Джон Істлейк кричить — ПРИБЕРИ РУКИ ВІД МОЄЇ ДОЧКИ, ТИ, БРУДНА НЕГРИТОСКА!

І вдруге стріляє з гарпунного пістоля.

Ви бачите, як стріла пробиває Няню Мельду? Якщо так, картина завершена.

О Господи — картина завершена.

20 — ПЕРСЕ

— 1 —

Картина — не останній повнометражний мистецький твір Едгара Фрімантла, а передостання замальовка — показувала Джона Істлейка, укляклого на Тінявому пляжі, з мертвою дочкою правобіч нього і щойно народженим над обрієм серпиком місяця позаду нього. Няня Мельда стояла по стегна у воді, з двома дівчатками обабіч себе, на їхніх сирих, задраних вгору лицях було намальовано жах і шал. Гартована стріла одного з тих коротких гарпунів стирчала між грудей жінки. Вхопившись за неї руками, вона здивовано дивилася на чоловіка, чиїх дочок вона з усіх своїх сил намагалася захистити, на чоловіка, котрий, перш ніж забрати в неї життя, назвав її брудною негритоскою.

— Він ридав, — сказав я. — Він ридав, аж поки кров не полилася в нього з носа. Ридав, аж закровилося йому око. Просто дивно, як він не доридався до крововиливу в мозок.

— А корабель порожній, — сказав Джек. — На цьому малюнку принаймні.

— Так. Персе пропала. Сталося саме те, на що сподівалася Няня Мельда. Та курва відволіклася, захопившись ґвалтом на пляжі, і таким чином Ліббіт вистачило часу, щоб її втопити. Занурити у сон. — Я поплескав пальцем по лівій руці намальованої Няні Мельди, де крихітним хрестиком поверх пари різких дуг було показано відлиск молодого місячного світла. — А особливо завдяки тому, що щось підказало Няні Мельді одягти браслети своєї матері. Срібні, такі ж, як один принагідний свічник, — я поглянув на Ваєрмена. — Тож, можливо, у цьому рівнянні є й якась світла сторона, котра нам трішечки допомагає.

Він