Стівен Кінг - Острів Дума

на схудлому, змарнілому обличчі. Він зовсім не дивується, чому це його домоврядниця вривається до нього без стуку, він виглядає людиною поза здивуванням, поза шоком, хоча, звичайно, це далі виявиться зовсім не так.

Він каже — Що трапилося, Мельда Лу?

Вона каже — Ви мусите зараз же піти.

Він дивиться на неї блискучими очима спокійно й тупо так, що це аж дратує — Куди піти?

Вона каже — На пляж. І взяти із собов от се.

Вона показує на гарпунний пістоль, що висить на стіні, а поряд з ним кілька коротких гарпунів. У них не срібні, а сталеві гостряки, але вони важкі. Вона це добре знає, хіба не їй доводилося стільки разів носити їх у кошику?

Він каже — Про що це ти говориш?

Вона каже — Я не можу гаяти часу на пояснення. Вам треба йти на пляж негайно ж, бо інакше ви втратите іще одну.

Він йде. Він не питає, по котру дочку, і не цікавиться, навіщо йому треба брати з собою гарпунний пістоль. Він просто зриває його зі стіни, в іншу руку хапає два гарпуниі швидкими кроками проходить крізь прочинені двері кабінету, спершу повз Мельду, а далі йде попереду неї. Діставшись кухні, де Мельда востаннє бачила Аді, він набирає темп і вона ледь встигає за ним, хоча й сама вже біжить, підтримуючи руками перед собою всі свої спідниці. А чи здивована вона цим раптовим його виходом зі ступору, цією гальванічною його дієвістю? Ні. Бо, попри пригніченість своєю жалобою, Містер вже зрозумів, що щось тут відбувається зле, і воно стає дедалі зліше.

Задні двері залишаються розкритими навстіж. Вечірній бриз заграє з дверима, похитуючи їх на завісах.., хоча насправді цей бриз вже нічний. Догоряє зоря. На Тінявому пляжі ще зберігається трохи світла, а Гніздо Чаплі вже огортає темрява. Збігаючи по сходинках заднього ганку, Мельда бачить Містера вже на стежині, що веде на пляж. Він рухається, як тінь. Вона озирається, чи не видно поблизу Ліббіт, але не бачить її тут, звісно, якщо Ліббіт робить те, що мала б робити, вона зараз вже на шляху до басейну, зі своєю жерстянкою у формі серця під пахвою.

З коробкою у формі серця, в якій лежить чудовисько.

Вона біжить услід за Містером і наздоганяє його біля лави, де стежка різко йде униз, прямо на пляж. Він стоїть, він заціпенів. На заході остання вечірня зоря, від неї залишилася лише помаранчева стрічка, котра теж скоро згасне, але світла ще доволі, щоб побачити Аді біля води, і чоловіка, що чвалає до неї, привітно махаючи рукою.

Адріана кричить — Емері! Вона ошаліла від радості так, ніби він був відсутній рік, а не день.

Мельда кричить — Ні, Айдія, тікайте від нього! — з-за спини укляклого, з роззявленим ротом Містера, але вона знає, що Аді не зверне на її крик уваги, вона й не звертає; Аді мчить до свого чоловіка.

Джон Істлейк встигає промовити — Що... Але оце і все.

Його пожвавлення вистачило тільки, щоб добігти сюди, але тепер він знову в ступорі. Може, це через те, що трохи віддалік він бачить пару інших фігурок, котрі бредуть до берега? Бредуть по воді там, де вона мала б сягати їм вище голівок? Мельда думає інакше. Вона думає, що він все ще дивиться на свою старшу дочку, до якої, простягаючи свої мокрі руки, виходить з води чоловік, і кладе свої мокрі пальці їй на шию, спершу він перетискає її радісні схлипи, а потім тягне її в прибій.

А там, подалі в Затоці, погойдується в очкуванні на м’яких хвилях, мов маятник годинника, що показує час не в хвилинах й годинах, а в роках і століттях, чорний корпус корабля Персе.

Мельда хапає Містера за руку, заганяючи свої пальці глибоко йому в біцепс, і говорить до нього так, як ніколи в житті не дозволяла собі говорити до білої людини.

Вона каже — Та допоможи ж їй, ти, курв’ячий сину! А то ж він зараз її втопить!

Вона смикає його за собою. Він піддається. Вона не озирається побачити, чи він йде за нею, чи знову закляк, вона геть забула про Ліббіт, вона може думати зараз тільки про Аді. Вона мусить зупинити цю почвару Емері, перш ніж він встигне затягнути її під воду, і раніше, ніж на поміч йому прийдуть мертві діточки.

Вона кричить — Відпусти! Відпусти її.

Летить з горба, аж спідниці в’ються позаду неї. Емері вже занурив Аді майже по груди. Тепер Аді відбивається, але вже вона напівудушена. Мельда кидається до них і навалюється на мертвотно-блідого трупа, котрий тримає за горло свою жінку.

Він верещить, коли ліва рука Мельди, та, на якій одягнуто браслети, торкається його. Звук, схожий на булькотіння, немов глотка його наповнена водою. Він викручується з Мельдиної хватки, мов риба, а вона дряпає його нігтями. Його плоть під ними розповзається з нудотною легкістю, та ані кровинки не витікає зі страшних ран. Очі йому закочуються, очі в нього, мов у мертвого коропа в місячну ніч.

Він відштовхує Адріану, щоб битися з гарпією, котра на нього напала, гарпією з холодним, відпорним огнем в руках.

Аді викрикує — Ой, Няню, перестань, ти робиш йому боляче!

Аді кидається вперед, щоб відтягнути Мельду, чи хоч самій встати між ними, і в цю мить Джон Істлейк, стоячи по литки у Затоці, стріляє з гарпунного пістоля. Сталевий болт з триперим наконеччям попадає його старшій дочці прямісінько в горло. Вона застигла, два дюйми сталі стирчать з її шиї спереду, і ще чотири ззаду, прямо під підніжжям черепа.

Джон Істлейк кричить — Аді! Аді, ні! Аді, Я НЕ ХОТІВ.

Аді обертається на звук батькового голосу і навіть робить крок до нього, і це все, що встигає побачити Няня Мельда. Чоловік Аді намагається вирватись з її хватки, але вона не збирається його відпускати; вона збирається покінчити з цим напівжиттям і, можливо, так відлякати двох жахливих дитинчат, перш ніж вони наблизяться. І вона думає (наскільки вона зараз здатна про щось думати), що їй це вдасться зробити, бо вона помітила опіки на блідій, мокрій щоці в цього виродка і розуміє, що це від її браслету.

Від її срібного браслету.

Почвара суне на неї, його поморщений рот кривиться чи то від страху, чи від люті. Позаду неї Джон Істлейк знову й знову викрикує ім’я своєї старшої