Шодерло де Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

стане відомим. Хоч яким великим був цей страх, не він був головною причиною моєї тривоги. Манон, доля Манон, її загибель і неминуча втрата її – ось що приводило мене в таке очманіння, що в мене темніло в очах, і я переставав розуміти, де я є. Я заздрив долі Сіннельо: швидка смерть здавалася мені єдиним визволенням від моїх мук.

Проте саме ця думка повернула мені здоровий глузд і дала сили прийняти рішення. «Як, мені бажати смерті, щоб покінчити зі своїми стражданнями?! – вигукнув я. – Хіба є щось страшніше для мене, ніж втрата коханої? Ні! Я витримаю жорстокі муки заради моєї коханої, а померти я встигну, коли вони виявляться даремними».

Я пішов назад у місто. Повернувшись додому, я застав Манон напівмертвою від страху та тривоги. Моя присутність оживила її. Я не міг приховати від неї жахливого випадку, що стався зі мною. Дізнавшись про смерть Сіннельо та про мою рану, вона, знепритомнівши, впала в мої обійми. Більше чверті години витратив я на те, щоб привести її до тями.

Я сам був напівмертвий; попереду я не бачив ніякої надії ні на свій, ні на її порятунок. «Манон, що нам робити? – сказав я їй, коли вона трохи оговталась. – На що зважитись? Мені необхідно тікати. Чи хочете ви залишитися в місті? Так, залишайтеся тут; тут ви ще можете бути щасливі; я ж іду далеко від вас шукати смерті серед диких племен або в пазурах хижих звірів».

Вона підвелася, незважаючи на свою слабкість; узяла мене за руку, щоб провести до дверей. «Утікаймо разом, – сказала вона, – не втрачаймо ні хвилини. Труп Сіннельо можуть випадково знайти, і ми не встигнемо відійти далеко». – «Але, дорога Манон, – заперечив я в повному замішанні, – куди ж нам іти? Чи є у вас яка-небудь надія? Чи не краще вам спробувати жити тут без мене, а мені добровільно здатися в руки губернатора?».

Пропозиція ця лише ще більше запалила її прагнення тікати; мені залишалося тільки рушити за нею. У мене ще було настільки притомності духу, щоб, ідучи, захопити з собою кілька фляжок із міцними напоями з нашого запасу та всю провізію, яка помістилася в моїх кишенях. Сказавши прислузі, що була в сусідній кімнаті, що ми йдемо на вечірню прогулянку (таким був наш заведений порядок), ми рушили з міста з більшою квапливістю, ніж, здавалося, дозволяла тендітна статура Манон.

Хоча я був, як і раніше, в нерішучості відносно місця притулку, я, одначе, плекав дві надії, і, якби не було їх, я віддав би перевагу смерті над невідомістю про те, що чекає Манон у майбутньому. За десять майже місяців перебування в Америці я досить добре вивчив країну, щоб вивчити правила поводження з дикунами. Можна було віддатися в їх руки, не побоюючись вірної смерті. Я навіть вивчив декілька слів їхньою мовою і при різних зустрічах, які мені доводилося мати з ними, довідався про деякі їхні звичаї.

Окрім цього жалюгідного плану, я покладав також надію на англійців, які, подібно до нас, мають поселення в цій частині Нового Світу. Але я страшився далекості відстані: до їх колоній чекало нас багато днів шляху безплідними рівнинами та через гори, такі круті й обривисті, що дорога туди була важка навіть для найгрубіших і найвитриваліших людей. Все ж я тішив себе надією, що дикуни нам допоможуть у дорозі, а англійці дадуть нам притулок у своїх поселеннях.

Ми йшли, не зупиняючись, наскільки дозволяли сили Манон, тобто близько двох миль, бо незрівнянна моя кохана неухильно відмовлялася зробити привал. Нарешті, знемагаючи від утоми, вона призналася, що далі йти не в силах. Була вже ніч; ми всілися посеред великої рівнини, не знайшовши навіть дерева для прикриття. Першою турботою її було змінити на моїй рані пов’язку, яку зробила вона власноручно перед нашою втечею. Я марно опирався її волі: я б страшенно засмутив її, якби позбавив її задоволення думати, що мені добре, і я поза небезпекою, перш ніж вона потурбується про себе саму. Протягом кількох хвилин я підкорявсь її бажанням; я приймав її турботи мовчки і з соромом.

Коли вона перев’язала мені рану, я зняв із себе ввесь одяг і уклав її на нього, щоб земля була для неї менш жорстка. Хоч як вона опиралась, я змусив її прийняти всі мої турботи про можливу її зручність. Я зігрівав їй руки гарячими поцілунками і жаром свого дихання. Всю ніч безперервно я не спав біля неї і підносив до неба молитви про послання їй сну тихого і безтурботного. О Боже! які полум’яні та щирі були мої молитви! і як жорстоко ти їх відкинув!

Дозвольте мені доказати в декількох словах цю історію, спомин про яку вбиває мене. Я розповідаю вам про нещастя, подібного до якого не було й не буде; все своє життя приречений я плакати про втрату. Але хоча моє горе ніколи не згладиться з пам’яті, душа щоразу холодіє від жаху, коли я приступаю до розповіді про нього.

Частину ночі провели ми спокійно; я думав, що моя дорога кохана заснула, і не смів дихнути, боячись потривожити її сон. Тільки почало світати, я помітив, доторкнувшись до рук її, що вони холодні й тремтять; я підніс їх до своїх грудей, аби зігріти. Вона відчула мій порух і, зробивши зусилля, щоб узяти мою руку, сказала мені слабким голосом, що, мабуть, остання година її наближається.

Спочатку я поставився до її слів, як до звичайних фраз, які вимовляють у нещасті, й відповідав тільки ніжними втіхами любові. Але прискорене її дихання, мовчання у відповідь на мої питання, судорожні потиски рук, у яких вона продовжувала тримати мої руки, показали мені, що кінець її страждань недалекий.

Не вимагайте, щоб я описав вам те, що відчував, або переказав вам останні її слова. Я втратив її; вона і в саму хвилину смерті не втомлювалася говорити мені про свою любов. Це все, що я спроможний переказати вам про цю фатальну та сумну подію.

Моя душа не пішла за її душею. Небо вважало мене, звичайно, недостатньо ще суворо покараним; йому завгодно було, щоб я й далі тягнув нужденний жереб. Я добровільно відмовляюся від життя щасливого.

Більше доби я не відривав уст своїх від обличчя і рук дорогої моєї Манон. Наміром моїм було померти там же; але на початку другого дня я розміркував, що після моєї смерті тіло її стане здобиччю диких звірів. Я вирішив поховати її