Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн.1

полотніло, й вона, бувало, якось так раптом осідала, неначе ноги під нею підкошувалися. Але у цей свят-вечір вона, як і Сьюлін та Керрін, робила все можливе, аби солдатам було якнайприємніше. Саму лише Скарлет гості не тішили.

Вечеря складалася з сушеного гороху, арахісу й печеної сушні з яблук, що їх подала на стіл Мамка, та ще внеску солдатів, а саме — підсмаженої кукурудзи й поребрини. Внаслідок усього цього застільники голосно заявили, що такої смакоти вже бозна-відколи не їли. Дивлячись, як вони поглинають усе це, Скарлет сиділа й тремтіла душею. Вона не тільки рахувала кожен кусень, який гості клали до рота, а ще й потерпала, щоб вони не пронюхали, що напередодні Порк зарізав порося. Тепер поросятина висіла на гаку в комірчині, і Скарлет недвозначно пообіцяла домашнім, що видере очі кожному, хто бодай натякне солдатам про порося або про його братиків та сестричок, надійно схованих у загороді над річкою. Голодна солдатня одним заходом умне зарізане порося, а дізнавшись про живих, реквізує їх для армії. Вона тривожилася також за корову й коня, шкодуючи, що їх не сховали на болоті, а припнули край вигону на узліссі. Якщо інтендантський загін забере всю живність, Тара не дотягне до весни. Такої втрати нічим не відшкодуєш. Що ж до харчів для війська, то це Скарлет не обходило. Нехай військо само себе годує, якщо може. Вона он і своїх не знає як прогодувати.

На десерт солдати подіставали зі своїх ранців «шомполики», і Скарлет уперше побачила на власні очі цей своєрідний армійський харч, про який ходило не менше жартів, ніж про вошей. Це були спіралеподібні обвуглені штуковини на вигляд наче з дерева. Хтось із гостей намовив її куснути разок, і тоді вона виявила, що під задимленою до чорноти поверхнею криється всього-на-всього прісний кукурудзяний корж. Порцію кукурудзяного борошна солдати замішували на воді, присолювали, коли мали чим, густий шар тіста обліплювали круг шомпола й пекли над багаттям. Виходило щось тверде, як льодяники, а смаком схоже на тирсу, отож Скарлет після першого ж кусня поспішила під загальний регіт вернути почастунок гостям. Перехопивши погляд Мелані, Скарлет відчула, що й вона подумала те саме: «Як при таких харчах у них ще стає сили воювати?»

За вечерею, однак, було досить весело, і навіть Джералд, що з відсутнім поглядом сидів на чільному місці, спромігся видобути з глибин затьмареного мозку згадку про те, як має поводитись господар, і якось невпевнено заусміхався. Чоловіки говорили, жінки з усмішками на устах намагались догодити гостям,— але коли Скарлет раптом обернулася до Френка Кеннеді з наміром спитати, як там поживає Дріботуп, побачила в нього на виду такий вираз, що відразу й забула про своє запитання.

Він уже не дивився на Сьюлін, а блукав очима по кімнаті, зупиняючи погляд то на розгубленому, як у дитини, обличчі Джералда, то на голій без килима підлозі, то на порожній поличці каміна, де не було звичного дріб’язку, то на обдертій солдатськими багнетами обшивці меблів, з-під якої стирчали пружини, то на розбитому дзеркалі над буфетом, то на вибляклих прямокутниках на стіні, де до появи грабіжників висіли картини, то на вбогій обставі столу, то на чепурній, хоч і латаній-перелатаній одежі дівчат, то на Вейдових штанцях з мішковини.

Френк пригадав, якою Тара була до війни, і обличчя його болісно сіпнулося від безсилого гніву. Він любив Сьюлін, відчував прихильність до її сестер та повагу до Джералда, і взагалі все йому тут подобалось. Відколи Шерман спустошливим шквалом пройшов по Джорджії, Френк надивився всіляких страхіть, об’їжджаючи штат у своїх інтендантських потребах, але ніщо так не вразило його до глибини серця, як оця сплюндрована Тара. Він щиро хотів допомогти родині О’Гар, і надто Сьюлін, та не мав ніякої на те спромоги. Сповнений співчуття, він задумливо похитував головою і прицмокував язиком, і саме в цю мить відчув на собі погляд Скарлет. Очі її горіли ображеною гордістю, і він, збентежившись, швиденько втупився у свою тарілку.

Дівчата жадібно розпитували про новини. Після падіння Атланти вже чотири місяці не працювала пошта, і вони не знали анічогісінько — ні де тепер янкі, ні яке становище армії конфедератів, ні що сталося з Атлантою та з їхніми знайомими. Френк же, робота якого вимагала постійних роз’їздів, був не гіршим від газети, а де в чому то й кращим, оскільки від Мейкона до Атланти мав повно як не родичів, то приятелів, і міг повідомити безліч колоритних подробиць, які взагалі до газет не потрапляють. Отож тепер, щоб приховати свою збентеженість, викликану поглядом Скарлет, він заходився викладати їм новини. Конфедерати, за його словами, знову зайняли Атланту, коли Шерман покинув її, але з цього мало було пуття, бо ж янкі спалили місто дощенту.

— А мені здалося, що Атланту спалили в ту ніч, коли ми звідти втікали! — розгублено скрикнула Скарлет.— Я вважала, що це наші спалили місто.

— Як ви могли таке подумати, міс Скарлет! — вигукнув Френк, вражений її словами.— Ми ніколи не спалюємо наших міст, коли в них лишаються цивільні! У тих пожежах, які ви бачили, горіли військові й продовольчі склади, та ще ливарні й зброярні — їх підпалили, аби вони не дісталися ворогові. Оце й тільки. Коли Шерман вступив до міста, житлові будинки й крамниці стояли цілі-цілісінькі. І він у них розмістив своїх солдатів.

— А як же городяни? Їх що... повбивали?

— Декого вбили, але не кулями,— похмуро докинув одноокий солдат.— Вступивши до міста, Шерман одразу заявив мерові, що цивільне населення повинно покинути місто, всі до останньої душі. А там же полишалося чимало старих, які не витримали б дороги, і хворих, яких не можна було рушати з місця, і дам, які були... Коротше, яких теж не годилося б чіпати. І він повиганяв їх усіх з осель, саме коли сипонула страшна злива, сотні й сотні людей позаганяв у ліси під Раф-енд-Реді, а генерала Гуда повідомив, щоб прийшов і забрав їх. І багато хто помер від запалення легенів, не витримавши таких випробувань.

— Але чом він це зробив? Вони ж не могли заподіяти йому ніякої шкоди! — скрикнула Мелані.

— Він заявив так: місто йому потрібне, щоб солдати й коні мали де відпочити,— сказав Френк.— І там вони сиділи до середини листопада, а тоді він вивів їх з міста. І при відході спалив його геть усе.

— Невже таки геть усе? — зойкнули нажахані дівчата.