Софія Юріївна Андрухович - Амадока

комісії «за допущення політичних вивихів і перекручувань» 1930-го, нікчемно мало: служби безпеки на запити відповідають відмовою або посилаються на відсутність будь-яких справ і документів, пов’язаних із Петровим.

Тоді, 1930-го, Петрова заарештували у справі СВУ. Академік Єфремов, головний обвинувачений, якого засудили як центральну фігуру, засновника й ідеолога Спілки визволення України, засвідчив, що Петров — член академічного гуртка їхньої терористичної організації. За шість років до того Сергій Єфремов, голова Управи Української академії наук, записує у своєму щоденнику: «Засідання Історично-літературного Товариства. Доповідь Петрова про М. Рильського. Мудрий дуже, і студентська публіка, що ходить на наші засідання, мабуть, його мало зрозуміла».

Протягом 1930-х років через зв’язки з СВУ і причетність до неї було звинувачено, засуджено, ув’язнено, розстріляно тисячі людей по всій Україні. Академік Єфремов, відбувши десятирічне заслання в одному з таборів ГУЛАГу, загинув у в’язниці для особливо небезпечних злочинців — у Владімірському централі — за три місяці до закінчення терміну ув’язнення.

Петрова звільнили — і з ув’язнення, і з керівної посади в Етнографічній комісії. Через кілька місяців після цієї нервової події його було запрошено на іменини до дружини друга. 30 вересня 1930 року Софія Зерова святкувала день ангела.

Щойно після розпаду СРСР, коли відкрили деякі таємні архіви, стало очевидно, що вся історія зі Спілкою визволення України була цілковито вигадана.

Його образ залишається невловним, просочується крізь пальці. З якого боку до нього не наближаєшся — він вивертається і вислизає з рук, залишаючи по собі розмите враження про натяк на ту саму хитрість уст на кожній із фотографій, полиск окулярів і уламки невиразних відчуттів: збентеження, що переростає в нудьгу, заплутаности в міріядах окремих фактів, які психіка вперто відштовхує, не здатна впоратись із розривами й провалами між ними. Спокуса все спростити надто багато важить: «зрадник», «подвійний агент», «пристрасний коханець», «великий інтелектуал», «видатний письменник», «слизький тип», «запроданець», «аморальна особа», «геній».

Ось, наприклад, молодий радянський поет і член КПРС у середині 1960-х повертається з поїздки до Нью-Йорка, куди йому люб’язно надали дозвіл поїхати. У Нью-Йорку поет зустрічався з багатьма українцями, які емігрували з Радянського Союзу. Серед них — історик літератури й мовознавець Шевельов, який знав Петрова не тільки з Мюнхена і Берліна 40-х років, але ще раніше — вони познайомились і потоваришували ще в окупованому Харкові, під час війни. Шевельов багато писав про Петрова і тяжко переживав його раптове зникнення в 1949-му. Переживав, як безсумнівну смерть.

Тепер, у 1966, він знає, що Петров знову живе в Києві. І, зустрівшись із молодим радянським поетом, передає Петрову привіт. Повернувшись до Києва, поет навідується до старого додому, щоб виконати обіцянку. Він описує «сірий день» і «неймовірну слизоту» надворі, що служить лише прелюдією до слизоти, яку навіює йому знайомство з подружжям літніх людей. Чомусь особливо неприємною для молодого чоловіка є сіра барва одягу Віктора Петрова — ніби вона проявляє щось, у чому поет вбачає суть старого.

Гостя охоплює ірраціональне відторгнення господарів: подружжя йому неприховано не подобається. Він говорить про господаря як про «великого інтелектуала» й «видатного письменника», але в цих патетичних епітетах більше замаскованої погорди, ніж справжнього визнання. Водночас він зізнається, що практично нічого не знав про письменника до цієї зустрічі: читав хіба якийсь дріб’язок.

В інтонаціях розповіді — нехіть і підозра. Погано пам’ятаю, нічого про нього не знав, так собі — читав якийсь дріб’язок, якісь дрібнички, дурнички, абищиці, витребеньки, цяцянки, нікчемниці, марниці.

Єдине, що він закидає подружжю, — нехтування пам’яттю Зерова. «Очима» молодий чоловік і гість у домі «картає» «стареньку дружину Петрова…, що вона не лишилась Зеровою».

Старенька дружина Петрова, між іншим, таки лишилася Зеровою аж до власної смерти. Прізвища вона не змінила.

Того ж 1966 року в УРСР після років заборон стала можливою публікація збірки поезії і перекладів Миколи Зерова. До цього моменту, коли хтось і наважувався опублікувати в Радянському Союзі переклади Миколи Зерова, то це робилось або без імени перекладача, або під іменами інших перекладачів, які давали на це свою згоду.

Збірку впорядкувала Софія. Петров і перекладач Григорій Кочур, учень Зерова, робили примітки. Максим Рильський — один із найближчих друзів молодости і Зерова, й Петрова — написав передмову. В цій передмові Рильський безліч разів викручує невротичні реверанси: звичайно, помилок і Зеров, й інші неокласики допустили чимало, звичайно, вони надто перебільшували з індивідуалізмом, звичайно, їм не варто було позиціонувати себе настільки максималістично. Рильський, м’яка людина і блискучий поет, якого дивом не репресували, набув безумовного рефлексу каяття у власних ідеологічних переступах і недоглядах, самоприниження і привселюдного картання, до якого був готовий будь-якої миті і яким часто займався на випередження.

Видно, гостя — молодого поета, який приніс привіт Петрову з Америки, — надто далеко до помешкання не пустили. Інакше він побачив би портрет Зерова на столику біля ліжка, що окидав поглядом обидві кімнати і перед яким ніколи не зачинялись двері, щоб не перекривати небіжчикові кругозору. Щоб не обмежувати його присутности.

Хоча, звичайно, все це ні про що не свідчить.

Загрозливий об’єм і різноманітність царин, у яких працював Петров, вводять дослідників його творчого доробку в розгубленість. З якого боку наблизитись? Як це все осягнути? Як опрацювати таку кількість тем і текстів, стільки джерел літератури, всі ці концепції, ідеї? Найбільш притомний підхід: досліджувати одну чи дві сфери. Братися за один із сегментів. Опрацювати бодай часточку. Починати з малого.

У Петрова немає малого. Під поверхнею — глибина, яка тільки те й робить, що глибшає й розгалужується. Царини сплітаються і перехрещуються, висновки в одній із них витікають із причинків іншої. Дослідження археології тягне за собою дослідження текстів на історіософські теми, літературознавство вимагає заглиблення в знахідки етнографії, вивчення літературної творчости волає про всі інші поля досліджень Петрова. Його белетристика раз по раз рясніє трактатами з мистецтвознавства; в статтях про повоєнний стрибок у розвитку фізики — цитати зі світової літератури; праці з археології містять посилання на ономастику, на теорії й відкриття лінгвістики. Він використовує шматки своїх наукових робіт у художніх творах, і користується художніми засобами та прийомами, щоб підкреслити якусь наукову тенденцію. Поза цим — усі праці Петрова зраджують його зацікавлення розвитком психоаналізу й розуміння людської психології.

Щось схоже — з дослідженням його біографії, його життя. Є точні відомості, існують підтверджені дані. Є плин і логіка подій, періоди, протягом яких перед нами постає людина з конкретними зацікавленнями, заняттями, з тим чи іншим колом спілкування. Виходячи з цих замальовок, із самого стилю життя Петрова, з текстів, які він створює в цей час, — припускаємо плин думок і характер, уявляємо стани й почуття, логіку вчинків.

Ось він — старанний