Софія Юріївна Андрухович - Амадока

Чудернацький, невірогідний, притягнутий за вуха парадокс.

Експерти з творчости В. Домонтовича, почувши про його неіснуюче оповідання «Чорний ангел», відіслали журналіста до оповідання автора, що існує насправді і вважається серед літературознавців такою собі «візитною карткою», ілюстрацією до внутрішніх складнощів і терзань Віктора Петрова, пов’язаних з проблемою зради. Йдеться про оповідання «Апостоли».

Найімовірніше, вони мимоволі вказали журналістові хибний шлях, бо, хоча в тексті можна знайти аж трьох складних персонажів, придатних до такого окреслення, ні слово, ні образ ангела жодного разу в новелі не трапляються. Зрозуміло, що йдеться про метафору, однак стилістично така метафора виявилася б надто далекою від наміру й настрою самого тексту — реалістично-чіткого, тверезого, неприкрашеного пафосом чи сентиментальністю. Допустити такий стилістичний різнобій було би зовсім не характерно для осмисленого модерніста В. Домонтовича.

Згадані літературознавці, підказавши журналістові шукати відповіді на своє запитання в новелі «Апостоли», скерували його в напрямі власних здогадок й домислів, а не того, що міг мати на увазі Петров, не відповівши. Надто спокусливо знаходити розв’язання в рядках цього тексту. Надто гарно фантазія про внутрішній конфлікт автора й намагання його вербалізувати лягають до ложа з образами апостолів. Надто проситься характер Хоми Невірного в обрамлену туманність авторового портрета.

Троє головних героїв твору — Петро, Юда і Хома — втілюють у собі різні людські якості, різні типи людських характерів, темпераментів, способів взаємодії. Різні типи віри.

Коли Юда зраджує Христа, намагаючись вести політичну гру і домовитись із владою, щоб подбати про власну безпеку і виторгувати якомога більше благ у несприятливих обставинах, він доволі реалістично сприймає дійсність і підлаштовується під неї. Христа він вважає божевільним, далеким від реальности. Тоді як вони, його учні, його апостоли — звичайні люди, приземлені та смертні, слабкі й суперечливі. Юда змальований лицеміром, що вміє подобатись і викликати довіру. Він втілює цинічну практичність, протиставляючи її відірваному від життя ідеалізмові Христа.

Петро — екзальтований і пристрасний послідовник Ісуса, який вірить Йому безоглядно і показово. Петро схильний до драматичних вистав, до виявлення й оголення перебільшених почуттів, до давання присяг і палких обіцянок, дотриматися яких жоден смертний не має змоги. Петро — фанатик, ідеаліст і максималіст. Йому важлива його позиція: роль найближчого Христового учня. Важливо, аби кожен спостерігач помічав його близькість до Сина Божого. Петро марнославний, запальний і не готовий визнавати власні слабкості.

Хома — людина, на перший погляд, невиразна. На відміну від перших двох персонажів, він не настільки фактурний. Його барви — це суміші відтінків. Він тихий і мовчазний, а коли вже говорить, то слова його, як правило, обтічні і неконкретні, і свідчать про невпевненість, про вагання, про зважування. Його слова можуть означати одночасно протилежні речі, а можуть не означати нічого. Він зважає одночасно на всі аспекти ситуації, і йому складно дається однозначно їх оцінювати.

«Замість славити, він перевіряв. Замість дивуватися, перепитував. Зіставляв. З’ясовував. Розшукував свідків. Домагався од зціленого кривого, щоб він довів, що він справді був кривий, а від сліпого — що він справді ніколи не бачив».

Хома не здатен керуватися пристрастями й почуттями, як Петро, але він і не йде винятково за голосом інстинкту самозбереження чи корисливости, як Юда. Йому потрібен час, щоби думати, аналізувати, зважувати. Він філософ. Він прагне докопатися до істини. Він розуміє, що ці його особливості все ускладнюють і виставляють його в невигідному світлі, але інакше не може. Бо якщо чинитиме інакше, то не буде вірним собі, своїй природі. Він себе зрадить.

«І чи може, — думав Хома далі, — людина одночасно мати дві віри? Чи може вона вірити й не вірити разом?»

Коли в критичний момент перед самим арештом Ісуса Петро піддає Хому неприємному допиту, той доходить до важливих для себе відповідей: він вірить, «тільки не в силу й хитрощі, а в безсилля». Він «ладен вірити в поразку». «Лише тепер, коли ми знищені й знеможені, коли нас чекає смерть, ми наблизилися до перемоги».

Під час побиттів і знущань над Ісусом на архієрейському дворі Петро усвідомлює раптом, що це він, найвідданіший серед учнів, а не підозрюваний ним, непевний Хома, тричі зрікся Христа.

Його справжнє ім’я було Віктор Петров. Але носив він ще й інші. В. П., В. Плят, В. Петренко, В. Пет-в, Борис Вериґо, А. Сємьонов, В. Бер, В. Домонтович. У таємних документах він фігурував як розвідник Іванов і лейтенант Z.

Псевдонім Домонтович навряд чи був пов’язаний із дівочим прізвищем російської революціонерки і радянської діячки Олександри Михайлівни Коллонтай, найбільш відомої тим, що аромат фіялок збуджував у ній сексуальний потяг. Численні недоброзичливці Петрова — а його постать часто викликала ненависть і різку ідіосинкразію — приписували Коллонтай і Петрову кровну спорідненість.

За іншою версією, яка походить буцімто з розповіді самого Петрова, копирсаючись у якихось давніх українських документах литовського періоду, його увагу привернуло слово «damauntas», що можна перекласти, скажімо, як «каламутник» чи «каламутяр».

Для філософських текстів, що писалися здебільшого в Німеччині наприкінці 40-х років, Петров вибрав псевдонім «Віктор Бер». Однак він не пов’язаний з іменем бельгійського ватерполіста і срібного призера Олімпійських ігор 1900 Віктора де Бера. Прізвище Бер — абревіятура «біологічного еквівалента рентґена», застарілої одиниці вимірювання. Ця примха, імовірно, пояснювалася зацікавленням Петрова розвитком фізики і його концепціями, вибудуваними навколо паралелей між новими відкриттями у квантовій механіці і новим поглядом на час. Після Другої світової війни більше ні в чому не можна було відшукати детермінізму.

Різні імена Петров використовував для різних потреб, оскільки цей чоловік присвячував себе одразу кільком царинам: він займався літературознавством, філологією, етнографією і фольклором, історією, археологією, філософією і літературою.

Цих царин він не торкався побіжно. Кожне заняття чи тема, якій присвячувала себе ця людина, пророблялися нею на кілька шарів під поверхнею, якщо вдатись до образів з археології. Петров вивчав, аналізував, порівнював, робив висновки і відкриття, синтезував, застосовував різні наукові методи, знаходив практичний сенс у теорії, а теорію виводив і підтверджував практикою. Всього, що встиг зробити протягом 74 років життя Віктор Петров, без перебільшення (і навіть — зі значним применшенням) вистачило би на кілька людських життів, на кількасот років праці в тепличних умовах з доступом до бібліотек світу, матеріялів і полів поховань. Петров же працював у часи терору, репресій і воєн, постійної загрози життю й максимального обмеження людської волі. В часи тиску та насильства, примусу й оголення інстинктів.

Понад 220 його наукових праць сьогодні опубліковано, але в наукових архівах досі зберігається безліч рукописів на різні теми. Натомість матеріялів, присвячених таємній діяльності Петрова, його арешту 1938 року або подробиць звільнення з посади керівника Етнографічної