Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

була не пристосована для посадки на лід чи сніг, та Амундсен не мав вибору. А втім, він розраховував на літню погоду.

— У червні біля берегів Шпіцбергену криги вже не повинно бути і ми зможемо сісти на воду, — рішуче заявив він, намагаючись покласти край зволіканням. Тим більше, що міг цілком покластися на командира «Латама» капітана Гільбо — аса французької авіації, котрий за роки служби здійснив багато складних польотів, серед яких були й такі, що прогриміли на весь світ. Крім французького екіпажу, Амундсен вирішив узяти з собою Дітріксена й Вістінга.

Далі події розгорталися в блискавичному темпі. Усвідомлюючи, що найменше зволікання може мати трагічні наслідки для потерпілих, Амундсен дав французьким авіаторам лише три доби на підготовку машини і призначив їм зустріч у Бергені на шістнадцяте червня. Сам він у ці дні теж не сидів склавши руки. Хутряний одяг для всього екіпажу, продовольство, спорядження — про все це треба було подбати. Запаси пального для гідроплана він припровадив на Шпіцберген морським шляхом. Як і перед усіма своїми попередніми експедиціями, Амундсен уладнав також свої особисті справи.

— Я повинен вирушити на північ не обтяжеиий боргами. Знаю, що в моєму становищі це нелегко. Скільки я ще маю сплатити? — звернувся він до юриста.

— П'ятдесят сім тисяч крон, — відповів той. — Борг, що лишився після твоєї останньої експедиції на «Норвегії». Але прошу тебе, Руале, не клопочися цим. Вони зачекають, розрахуєшся, коли повернешся.

— Ні, я хочу нарешті позбутися боргів. Муляють вони мені, розумієш? — відрубав Амундсен. — Сім тисяч одержиш скоро за мою останню книгу, втричі більше повинно надійти з-за кордону за переклади. Решту я постараюсь якось роздобути.

Роздобути?.. Повернувшись додому, Амундсен дістав із і шафи багато оздоблені коробки з орденами, старанно витер з них пил. Чи всі вони тут?.. Мабуть, так. Їх було п'ятдесят — цих високих державних нагород, медалей географічних товариств майже всього світу, золотих зірок і хрестів. Їх вручали королі, прем'єри, президенти. Амундсен оглянувся по кімнаті: десь має бути ще один орден — оздоблений самоцвітами, нагорода від імператора Японії.

Боляче було розставатися з цими вірними друзями — кожен з них свідчив про перемоги, здобуті у нелегкій боротьбі. Але що вдієш! Амундсен прагнув будь-що позбутися тягаря боргів. Один багач з Крістіанії давно вже хотів купити цю унікальну колекцію, щоб передати її університету. Однак Амундсен довго не погоджувався. Хотів сам подарувати свої реліквії музею. Але тепер у нього не було іншого виходу — мусив продати ці дорогі для нього реліквії.

Не раз він вирушав у мандри, не залишаючи вдома жодного єре, але цього разу вперше вирушав в експедицію, не маючи боргів. Ніколи ще весняні квіти не видавалися йому такими гарними, а небо таким блакитним. Дивлячись на води фіорда, що мерехтіли міріадами сріблястих блискіток, він відчув себе нарешті вільним, як птах.

— Ти хочеш сьогодні вилетіти?

Заскочений зненацька Амундсен глянув на аптекаря, що входив до кімнати. В його голосі він уловив якусь дивну нотку занепокоєння.

— Я тільки-но повернувся з порту. Зараз повний штиль, ані найменшого подмуху вітру, — вів далі Цапфе. — Фінський гідроплан двічі пробував стартувати, але не зміг відірватися од води.

— Одначе італійці на «Савої» вже вилетіли з Вадсьо, я теж не хочу прибути на Шпіцберген останнім, — невдоволено буркнув Амундсен.

Дітріксен з подивом гляпув на свого керівника, що раптом спохмурнів і, не кінчивши обідати, схопився з-за столу.

— Пробачте, фру Цапфе, — кинув він на ходу. — Я збігаю до Гільбо. Довідаюся, чи не можна стартувати сьогодні,

У тихому будиночку аптекаря тепер раз у раз лунали телефонні дзвінки. З радіостанції у Тромсьо та з Геофізичного інституту весь час передавали метеорологічні зведення.

«На всій трасі польоту випогодилося, — повідомлялося в останньому зведенні. — Туман тримається тільки над Ведмежим островом, але й там у другій половині дня розсіється. Готуємо докладний прогноз погоди на чотирнадцяту годину».

— Гільбо готовий до старту. Він уже заправив машину бензином та маслом і чекає тільки команди, — доповів Дітріксен.

— Які вісті від потерпілих?

— Останнє повідомлення Нобіле тривожне: довкола їхньої крижини утворилися широкі розводдя.

— Я так і думав. Принаймні зможемо там сісти. А що передають із Кінгсбея?

— Там зібралося дуже багато суден і літаків. Є чудові пілоти, але кожен діє на власний розсуд, тому жоден політ не дав сподіваних наслідків. Не вистачає єдиного рішучого керівництва, — значуще усміхнувся Дітріксен.

Амундсен мовчки затягнувся, не поспішаючи вибив люльку, ретельно вичистив її і, розправивши плечі, кинув:

— Мені теж пора!

— Руале, а може, відклав би старт? Ти ж стомився, цілу ніч летів, а потім увесь ранок пробув у порту. Не квапся! Завтра вранці перевіриш, чи все в порядку. Не поспішай, благаю тебе! — повторив Цапфе. Він говорив так схвильовано, ніби його охопило якесь лихе передчуття. — Може, завтра подме вітер, і це полегшить вам старт. Подумай! Разом з вами завтра полетять ще дві машини — шведська і фінська.

— Любий мій, — обличчя Амундсена полагіднішало, — адже там дорога кожна година. Може, мені пощастить відшукати у льодах Мальмгрена. Чогось я побоююсь за нього. А може, ще живі й ті, що лишилися на дирижаблі? У нас багато роботи. На Шпіцбергені я також, мабуть, знадоблюся. Треба буде неодмінно спрямувати кораблі й літаки на Землю Короля Карла. Досі ніхто не подумав про те, щоб закласти там продовольчі склади. А це дуже важливо.

Цапфе більше не наполягав. Все одно Руал думкою був уже далеко.

Усі жителі Трьомсьо — від старого до малого — зібралися в порту, щоб провести Амундсеиа. Коли він з екіпажем сів у моторний човен, вгору полетіли шапки, з усіх боків посипалися весняні квіти. Жінки, мабуть,