Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

той самий осоружний рефрен, той самий знайомий стукіт ключа радіотелеграфіста з «Чітта ді Мілано»:

«Екіпаж «Італії», тримайтеся, не втрачайте надії…»

Біаджі плакав і гриз кулаки від безсилої люті, але не відступав.

— Моя апаратура діє, — повторював він Нобіле. — Зрештою хтось же почує мене. Має почути!

І ось нарешті…

Четвертого червня весь світ блискавично облетіла сенсаційна звістка: якийсь радянський радіоаматор з-під Архангельська у перерві між концертами Баха й Бетховепа вловив невиразні, ледве чутні сигнали, що передавалися абеткою Морзе; його увагу привернуло слово «Нобіле». Він записав усе, що почув, і надіслав до Москви.

А тим часом на кризі ситуація з кожним днем погіршувалася: продовольство кінчалося, люди потерпали від холоду. Щоб обігрітись, полярники палили все підряд, навіть фотоапарати і зняту плівку. Вони вже почали впадати в розпач.

— Біаджі збожеволів. Це кінець, — з жахом прошепотів Нобіле, побачивши, що радист зненацька схопився з місця, зірвав навушники і закружляв у дикому танці.

— Нас почули!.. Якийсь росіянин… З Москви передали в Рим… Ми врятовані! — вигукував він, не тямлячи себе з радості.

Італійська преса не надала великого значення звістці, одержаній від «якогось неука, хлопчака з Вознесенська, загубленого десь у Вятській губернії, в архангельській тундрі». «Невже він міг своїм жалюгідним апаратиком російського виробництва вловити сигнали, яких не прийняли новітні приймачі на кораблі «Чітта ді Мілано»? — висловлювали сумнів газети, вбачаючи в цьому якийсь пропагандистський трюк комуністів, спрямований на підрив престижу фашистської держави.

Командування «Чітта ді Мілано», опам'ятавшись, вирішило все-таки не ігнорувати повідомлення з Радянського Союзу й дало відповідне розпорядження. І, о диво! Зв'язок з потерпілими полярниками, який не могли налагодити протягом кількох тижнів, одразу ж був установлений. Коли б не радянський радіоаматор, дев'ятеро людей на кризі могли б поплатитися життям через легковажну безтурботність командування італійського судна.

Не можна було гаяти ні хвилипи. Підхоплена широким потоком дрейфуючих льодів, крижина з людьми блукала в океані, танула і в будь-яку мить могла тріснути. Але тепер потерпілі жили надією. Довідавшись про намір Амундсена, Нобіле висловив по радіо величезну радість.

Потішила його також звістка про те, що з Ленінграда й Мурманська вирушили на пошуки його експедиції великі, загартовані в битвах з Арктикою криголами «Красін» і «Малигін», на борту яких були два двомоторні літаки, що могли сідати на лід, а також два аси полярної авіації — Чухновський[42] і Бабушкін[43].

Звістка про цю велику рятувальну експедицію вразила весь світ, тим більше, що італійський уряд, не зважаючи на безнадійне становище потерпілих учасників експедиції, не хотів звертатися по допомогу до Радянського Союзу.

ЙОГО ПОКЛИКАЛО МОРЕ

— Така вже, видно, моя доля. Я завжди мушу покладатися тільки на себе, — сумно зітхнув Амундсен, коли довідався, що Беніто Муссоліні, звернувшись до Норвегії з проханням допомогти потерпілим італійцям, відмовився, проте, покрити витрати на рятувальну експедицію.

Торгуватися не було часу, і Амундсен спорядив Дітріксена на авіазавод «Дорньє», доручивши йому в найкоротший термін підготувати два гідроплани типу «валь», і одночасно надіслав телеграму Елсуорту, в якій просив його надати фінансову допомогу для організації експедиції і особисто взяти в ній участь. Та американець, на противагу норвезькому колезі, не забув образ, яких завдав їм Нобіле, і не прийняв пропозиції Амундсена, хоча й вислав у розпорядження приятеля десять тисяч доларів. Однак Амундсен потребував у п'ять разів більше — отож так і не зміг купити гідропланів. У Норвегії теж не квапилися допомогти йому, ніхто не розв'язав калитки. Пишаючись великим Амундсеном, його багаті земляки завжди ніби глухнули, коли мова заходила про гроші. «Нехай італійці самі платять», — повторювали вони. Проте знайшлись і справжні сини Норвегії, яких немало розсіяно по всьому світу. Один з них, Петерсен, шанувальник Амундсена, вже багато років жив у Парижі. Він негайно звернувся до найбільшого французького авіазаводу і вже через кілька годин телеграфував, що дирекція заводу надає в розпорядження Амундсена два великі літаки.

«Я дуже зворушений, — відповів телеграмою Амундсен. — Але для цієї рятувальної експедиції, на жаль, підходять тільки гідроплани».

Проте ця лаконічна відповідь не зупинила доброзичливого ентузіаста. Петерсен негайно звернувся до тодішнього французького міністра авіації Бокановського, і за кілька годин норвезькій рятувальній експедиції було передано великий військовий гідроплан «Латам».

Щоправда, французька машина