Джоан Роулінг - Гаррі Поттер і орден Фенікса

Вони мовчки йшли ще з п'ятнадцять хвилин. Гаррі вже розкрив було рота, щоб запитати, скільки їм ще йти, коли Геґрід раптом простяг убік праву руку, сигналізуючи про зупинку.

- Вважєйте, - ледь чутно мовив він. - Тепер тихесенько...

Вони, скрадаючись, рушили далі, і Гаррі побачив попереду великий і гладенький земляний пагорб заввишки з Геґріда. То могло бути, злякано подумав Гаррі, лігво якоїсь велетенської тварини. Навколишні дерева були видерті з корінням, отож пагорб здіймався посеред порожньої ділянки землі, оточений наваленими стовбурами й гіллячками, що утворювали своєрідну загорожу або барикаду. За нею, власне, й стояли тепер Гаррі, Герміона та Геґрід.

- Заснув, - прошепотів Геґрід.

І справді, Гаррі почув далеке ритмічне хропіння, мовби хтось дихав велетенськими легенями. Скоса зиркнув на Герміону, що дивилася на пагорб, роззявивши рота. Була вона страшенно перелякана.

- Геґріде, - шепіт її ледве чувся, так голосно дихала спляча істота, - хто це такий?

Гаррі це питання видалося дивним, бо він саме хотів спитати: «Що це таке?»

- Геґріде, ти ж нам казав... - почала Герміона, і чарівна паличка затремтіла в її руках, - ти казав, що ніхто з них не хотів сюди приходити!

Гаррі перевів погляд з неї на Геґріда і тут, коли нарешті все збагнув, злякано зойкнув і знову глянув на пагорб.

Велика купа землі, на якій легко могли вміститися він, Герміона і Геґрід, поволі рухалася то вгору, то вниз, відповідно до глибокого хрипкого дихання. То був ніякий не пагорб. То була вигнута спина...

- Він не хтів іти, - розпачливо сказав Геґрід. - Але ж я мусив його привести, Герміоно, мусив!

- Але чому? - ледь не плакала Герміона. - Чому... що... ой, Геґріде!

- Я знав, шо треба його сюди привести, - пояснив Геґрід, теж готовий заплакати, - і... і навчити його файних манер... і тоді я міг би вивести його в люди й показати, шо він цілком безпечний!

- Безпечний! - пронизливо вигукнула Герміона, а Геґрід несамовито замахав на неї руками, бо велетенська істота голосно загарчала й поворухнулася уві сні. - Це ж від нього в тебе всі ці рани, правда? Ось чому ти постійно побитий!

- Він просто не розраховує своєї сили! - почав переконувати Геґрід. - Він уже си виправляє і менше махає кулаками.

- То он чому ти добирався додому аж два місяці! - стривожено мовила Герміона. - Ой, Геґріде, навіщо ти його сюди привів, якщо він не хотів іти? Невже йому не краще було б зі своїми?

- Вони його мучили, Герміоно. бо він такий манюній! - пояснив Геґрід.

- Манюній? - перепитала Герміона. - Манюній?

- Герміоно, я не міг його покинути, - з бороди і з побитого Геґрідового лиця цебеніли сльози. - Бо він... мій братик!

Герміона втупилася в нього, роззявивши рота.

- Геґріде, коли ти кажеш «братик», - поволі вимовив Гаррі, - то маєш на увазі...

- Ну.. братик по мамі, - уточнив Геґрід. - Виявляється, шо мама си зійшла з іншим велетнем, коли кинула мого татка, і так з'явився Ґроп...

- Ґроп? - перепитав Гаррі.

- Еге ж... так звучит, коли він вимовляє своє ім'я, - стурбовано пояснив Геґрід. - Він ще погано говорит по-нашому.. я пробував його навчити... виглядає, шо вона не любила його - так само, як і мене. Видите, для велеток найголовніше - народжувати файних великих діточок, а він був замалий як на велетня... тілько п'єть метрів...

- О так, зовсім манюній! - саркастично вигукнула близька до істерики Герміона. - Справжня крихітка!

- З нього там усі знущалися... я просто не міг його там залишити...

- А мадам Максім не була проти?

- Вона... вона виділа, як то для мене важливо, - відповів Геґрід, заламуючи свої велетенські руки. - Але... за якийсь час вона си від нього втомила, то правда... тому ми пішли додому різними шляхами... але вона си обіцяла нікому ніц не казати...

- А як тобі вдалося його сюди довести, щоб ніхто не помітив? - здивувався Гаррі.

- Тому ж то це так довго й тривало, - пояснив Геґрід. Ми йшли тілько вночі і найдикішими місцями. Звісно, він може рухатися дуже швидко, але ж постійно хтів вертатися назад.

- Ой, Геґріде, чому ж ти його не відпустив! - Герміона сіла на зламане дерево й затулила обличчя руками. - Що ти збираєшся робити з буйним велетнем, який навіть не хоче тут залишатися!

- Ну... «буйним»... се троха зарізко, - і далі схвильовано заламував руки Геґрід. - Мушу визнати, шо він кілька разів кидався на мене, коли мав поганий настрій, але він стає кращий, набагато кращий, він си заспокоює.

- А навіщо тоді ці канати? - поцікавився Гаррі.

Він щойно помітив товстенні канати, що тяглися від стовбурів найбільших дерев до Ґропа, який згорнувся клубочком на землі спиною до них.

- Ти його прив'язав? - ледь чутно запитала Герміона.

- Ну... так... - винувато підтвердив Геґрід. - Видите... я ж вам казав... він ще не може розрахувати своєї сили.

Гаррі тепер зрозумів, чому в лісі не було жодної живої істоти.

- То що ти хочеш від мене, Гаррі й Рона? - запитала Герміона, передчуваючи щось недобре.

- Припильнуйте за ним, - хрипко відповів Геґрід. - Коли мене тут не буде.

Гаррі й Герміона обмінялися приреченими поглядами, а Гаррі з острахом пригадав, що пообіцяв Геґрідові виконати будь-яке його прохання.

- А що... що саме треба робити? - допитувалася Герміона.

- Його не треба годувати, нє! - гаряче пояснив Геґрід. - Він і сам собі здобуде харчі. Пташки, олені й усьо таке... нє, йому лиш потрібне товариство. Якби я тілько знав, шо хтось йому хоч троха допоможе... ну... наприклад, навчит його нашої мови.

Гаррі нічого не відповів, лише глянув на велетенську постать, що лежала на землі перед ними. На відміну від Геґріда, що здавався просто завеликою людиною, Ґроп був якийсь деформований. Те, що Гаррі спочатку здалося зарослою мохом брилою, виявилося Ґроповою головою. Вона була завелика щодо тіла і, на відміну від людських пропорцій, дуже кругла і вкрита цупким кучерявим волоссям кольору папороті. Зверху на голові виднівся краєчок великого м'ясистого вуха, а сама голова відразу переходила в плечі, як у дядька Вернона, майже без шиї. Спина, вкрита якоюсь бруднючою бурою