Джоан Роулінг - Гаррі Поттер і орден Фенікса

- Геґріде, а навіщо тобі зброя? - запитав Гаррі.

- Про всєк випадок, - знизав широчезними плечима Геґрід.

- Але ж ти не брав арбалета, коли показував нам тестралів, - боязко озвалася Герміона.

- Нє, але ж ми тогди далеко не йшли, - пояснив Геґрід. - Та й тогди в лісі ше був Фіренце.

- А яка різниця, був тоді Фіренце чи не був? - здивувалася Герміона.

- Бо теперка на мене люті всі інші кентаври, от яка різниця, - неголосно відповів Геґрід, озираючись довкола. - Колись вони були... ну не те шоб товариські... але ми якось мирилися. Вони займалися своїми справами, але завше приходили, коли я мав якесь питання. Але то си скінчило.

Він тяжко зітхнув.

- Фіренце казав, що вони розсердилися, бо він пішов на роботу до Дамблдора, - мовив Гаррі й аж спіткнувся об якийсь корінь - так пильно вдивлявся в Геґрідову постать.

- Еге ж, - погодився засмучений Геґрід. - І то ше залегко сказано. Були страшенно люті. Якби я си не втрутив, забили б того бідаку Фіренце до смерти...

- Вони на нього напали? - приголомшено спитала Герміона.

- Так, - хрипко підтвердив Геґрід, продираючись крізь низьке гілля. - Мало не пів табуна.

- І ти зміг їх зупинити? - захоплено і вражено перепитав Гаррі. - Сам?

- А як інакше? Шо я, мав стояти й дивитися, як його вбивают, га? - здивувався Геґрід. - То ше щастя, шо я там проходив, направду... я си гадав, шо Фіренце то запам'ятає, а не буде робити мені дурних попереджень! - додав він раптом сердито.

Гаррі й Герміона спантеличено перезирнулися, але насуплений Геґрід не уточнив, що мав на увазі.

- Отож, - важко дихаючи, провадив він далі, - відтоді всі решта кентаврів на мене люті, а вони в цьому лісі мают величезний вплив... наймудріші тут істоти.

- То ми, Геґріде, прийшли сюди через них? - спитала Герміона. - Через кентаврів?

- Та нє, - відмахнувся Геґрід, - вони тут - приший кобилі хвіст. Певно, вони б могли нам троха всьо ускладнити... але зараз будете виділи, про шо мова.

Так нічого й не пояснивши, він замовк і рухався далі, ступаючи один крок там, де їм доводилося ступати три, тож їм нелегко було не відставати.

Стежка ледве проглядалася, а дерева росли так густо, що в лісі було темно, мов увечері. Вони давно проминули галявину, на якій Геґрід показував їм тестралів, але Гаррі не особливо хвилювався, аж доки Геґрід несподівано зійшов зі стежки й почав кружляти між дерев, прямуючи до темної гущавини.

- Геґріде! - покликав Гаррі, ледве продираючись крізь густі кущі ожини, котрі Геґрід запросто переступав. Йому дуже яскраво пригадалося, що було, коли він якось у цьому лісі зійшов був зі стежки. - Куди ми йдемо?

- Троха далі, - буркнув Геґрід через плече. - Швидко, Гаррі... треба вже си тримати разом.

Було страшенно важко не відставати від Геґріда, тим паче, що гілки й колючі чагарники, які заважали Геґрідові не більше, ніж павутиння, чіплялися Гаррі й Герміоні за мантії, а часом так обплутували, що доводилось зупинятися, щоб вивільнитися з тих обіймів. Гарріні руки й ноги вкрилися незабаром порізами й подряпинами. Вони забилися в такі нетрі, що Геґрідова велика темна постать іноді ледве бовваніла в мороці. У глухій лісовій тиші будь-який звук здавався загрозливим. Тріск малесенької галузочки лунав мов постріл, а найменше шелестіння - як от пурхання звичайнісінького горобця - змушувало Гаррі тривожно вдивлятися в пітьму. Майнула думка, що він ще ніколи так далеко не заглиблювався, не зустрічаючи при цьому жодної істоти. Це було доволі зловісно.

- Геґріде, а ми не могли б засвітити чарівні палички? - тихенько спитала Герміона.

- Е-е... файно, - пошепки погодився Геґрід. - Хоча...

Зненацька він завмер і озирнувся. Герміона наштовхнулася на нього і впала. Гаррі встиг її підхопити над самою землею.

- Певно, станемо на хвильку, аби я... вам дещо сказав, - промовив Геґрід. - Перед тим як іти далі.

- Чудово! - зраділа Герміона, а Гаррі знову поставив її на ноги. Вони обоє проказали «Лумос!»- і кінчики їхніх чарівних паличок засвітилися. Завдяки сяйву двох мерехтливих промінчиків Геґрідове обличчя виринуло з пітьми, і Гаррі знову побачив, який той знервований і сумний.

- Файно, - почав Геґрід. - Видите... річ у тім...

Він набрав повні груди повітря.

- Цілком можливо, шо мене звільнят будь-якого дня, - протарабанив він.

Гаррі й Герміона перезирнулися, а тоді знову глянули на нього.

- Ти ж так довго протримався... - невпевнено почала Герміона. - Чому ти думаєш...

- Амбридж гадає, шо то я підкинув їй до кабінету того ніфлера.

- А то не ти? - вирвалося в Гаррі, перш ніж він подумав, що каже.

- Нє, холєра ясна, не я! - обурився Геґрід. - Тілько шось трапиться з магічними істотами, як вона гадає, шо то я. Вона тілько й шукала нагоди спекатися мене, відколи я вернувся сюди. Звісно, я би не хтів нікуди йти, та якби не... ну... певні обставини, шо я вам зараз їх поясню, то я ліпше пішов би й не чекав, поки вона вижене мене на очах у всьої школи, як ту Трелоні.

Гаррі й Герміона почали було протестувати, але Геґрід зупинив їх помахом велетенської руки.

- То ше не кінец світу. Коли я звідси піду, буду допомагати Дамблдорови, зможу принести користь для Ордену. А у вас буде Граблі-Планка... ви файно здасте екзамени...

Його голос затремтів і обірвався.

- Не журіться за мене, - квапливо озвався він знову, коли Герміона спробувала погладити його по долоні. Витяг з кишені камізельки величезну брудну хустинку й витер нею очі. - Слухайте, я взагалі вам того не казав би, але мушу. Видите, якщо я піду... я не можу се зробити так, аби... аби не сказати комусь... бо я... я буду потребував помочі від вас двох. І від Рона, якщо він захоче.

- Так-так, ми тобі допоможемо, - відразу озвався Гаррі. - Що нам треба зробити?

Геґрід могутньо шморгнув носом і мовчки поплескав Гаррі по плечі з такою силою, що той аж бухнувся об дерево.

- Я знав, шо ви си погодите, - сказав Геґрід, затуливши лице хустинкою, - але я... ніколи... не забуду... ну... файно...