Мирослава Горностаєва - Астальдо

жінки. Він здогадувався, що то була одна з жон-перевертнів, ще один жах Ангбанду. В захопленому Сауроном Мінас-Тіріті мешкала одна з цих потвор — Тгурінгветіль, Таємнича Тінь, упириця, яка вміла приймати образ лилика і могла повелівати кажанами так, як Саурон — своїми ngauro. Дангет, Майе, що втратила тіло, яку Фіндекано колись зустрів під час їхньої дитячої втечі в Ендоре, була тієї ж породи. Але тоді юні Нолдор зіштовхнулися лише з безтілесною сутністю, яка, однак, трохи не знищила їх. Втілена упириця була страшніша в сотні разів — Астальдо вже відчував, як вона намагається вдертися в його розум, пробуючи на міцність аvanire… Перстень Тьєлпе, про який князь майже забув, але носив на лівиці не знімаючи, запульсував немов живий, створюючи незримий щит.

— О, ці Нолдор, — лагідно мовила жінка, — ці майстровиті Нолдор… У вас цікаве колечко, вельможний князю Гітлуму. Це витвір ваших рук?

— Це дар, — холодно відповів Астальдо, — що ви можете мені запропонувати?

— О, багато чого, — сказала Майе, — у вас вірний напрям думок, вельможний Фіндекано. Валар зреклися вас, прагнучи врятувати обранців. Ви до обранців не належите — ви винні навіть не в тому, що пролили братню кров, ви винні в тому, що забажали волі.

— О, тільки не треба мені оповідати, — зітхнув Фіндекано, — про волю… Може її нема у Валінорі, але тим більше нема і в Ангбанді…

— Воля є, - мовила жінка, — цей юнак, що ховається за вашою спиною, теж міг би бути вільним. Йому були зроблені певні пропозиції — він відмовився. Щоправда, потім він таки вирішив, що нагорі краще, ніж в каменоломні. І погодився вже на іншу пропозицію, завдяки чому ви опинилися нині тут.

— Мила моя пані, - сказав Астальдо, з насолодою відчувши спалах люті, який не змогла приховати упириця, — дайте спокій цьому юнаку, він досхочу насьорбався вашої гостинності і знає ціну свободі. Я йому вдячний — завдяки йому ваша зграя сьогодні до Гітлуму не пройде.

— Або пройде по вашим трупам, — прошипіла жінка.

— Я чомусь певен у перемозі, - усміхнувся Фіндекано, — ми марнуємо час, шановна.

— Ця ваша еs-stel, — захихотіла жінка, — що ж, сподівайся, воєводо з косами… Я збережу тобі життя, Фінгоне Астальдо, і ти будеш моїм улюбленим звірятком… Ти будеш кохати мене, ненавидіти себе, але таки мене кохати. І розділяти зі мною трапезу. Трошки крові… Невеличкий ковточок з жил ще живого Квендо… Так ми бенкетували з твоїм рудим побратимом, доки він мені не набрид. З нас була гарна пара — останнє, що бачили в житті кілька десятків необережних Синдар.

Фіндекано знизав плечима.

— Ми говоримо вже доволі довгий час, — сказав спокійно, — але окрім лжі я нічого не почув. Вам не вдасться мене розлютити, шановна. Вам не вдасться порушити мій спокій і мою віру. Я вірю побратиму, і довіряю своїм воїнам. А найбільше довіряю таки зброєносцю, котрий готує мені їжу і спить біля мого ложа. Якщо вам більше нема чого сказати — закінчимо перемовини.

Очі жінки спалахнули з-під каптура багряним вогнем.

— Я розплету твої коси, — прошипіла вона, — сьогодні ввечері, Астальдо.

— О, як огидно, — посміхнувся Фіндекано, — ви ж таки жінка, пані… Або, принаймні, були нею… Загрожувати насильством над hrоа — я думав, що на подібне здатні лише оті облізлі мавпи з вашого війська. Вас напевне давно ніхто не кохав — ви прийшли завоювати собі meldо? Оберніться назад: можете вибрати найкрасивішого з ваших воїнів, якщо вже вам мало Маяр з Ангбанду.

Щит персня Тьєлпе загрозливо вигнувся. Еленандар мимоволі схопив Фіндекано за руку. Той усміхнувся підбадьорливо.

— Відваги, зброєносцю. Цю пані варто пожаліти…

Жіноча постать в чорному вигнулася, зростаючи, розкинувши руки. Попереджені Ельдар та Адани поспіхом заткнули вуха і не помилилися. Тварь вереснула так, що дехто зомлів. Велетенський лилик змив над землею, і розкинув крила трохи не над головою у князя Гітлуму. Фіндекано, стиснувши руків’я меча, сподівався на те, що витримає заслона. Перстень випромінював на повну міць — блакитне полум’я щита вже було видно звичайним оком. Кажан вдарився грудьми в цю заслону і відлетів з вереском. А тоді зигзагами полетів до орочого табору.

— Чого вона хотіла? — посипалися питання, коли Фіндекано перескочив через завал і допоміг перебратися Еленандару.

— Залякати, — спокійно пояснив Астальдо, — переляканий воєвода ворожого війська — це пів перемоги.

— Нечиста сила! — лаявся Еллеон, підіймаючись з землі, - вереснуло так, що мною кинуло навзнак…

— Чи мені почулося, — прошипіла Еріен, — а чи ця упириця насправді хотіла тебе на своє ложе?

— О, я їй сподобався, — посміхнувся Астальдо, — але я є Ельда, вірний у виборі… Я відповів, що у мене вже є подруга, яка розплітає мені коси на ложі любові.

— Вона сьогоднішнього дня не переживе, — не могла заспокоїтись nerwen, — ця кажаниха насмілилась…

— Пані княгине, — підкинув Алмареа, — ви маєте пишатись, що ваш гідний друг має такий успіх у жон. До цього часу лише Ельве Сінголло пощастило закохати в себе Майе…

Еріен лише позирнула на нього, і насмішник замовк.

Орки рушили у наступ десь за годину. Загін безіменної Майе весь складався з безволосих добре озброєних тварей. З боків з вереском неслися вовчі вершники, огинаючи табір по колу.

— Наготувати луки! — крикнув Фіндекано, — списи до бою… Не пропускати їх до табору… Стріляти за командою! І поглядати вгору! До нас може завітати панна!

Табір наїжачився списами, лучники підняли свою зброю. Cano напружено вдивлялися в ряди наступаючих.

— Стріляй, Ельдар!

Свист стріл, непомильних ельфійських стріл, що несуть загибель…

— Дор-Ломін — до бою!

Бій закипів на становиськах — списоносці-Адани зустріли поріділі ряди ворога.

— Ngauro заходять з тилу — виводимо кінноту… — мовив Фіндекано

— Може спробувати відсидітись? — запропонував Алмареа, — небезпечно…

— Ти уявляєш, що буде, коли вовкулаки прорвуться за укріплення?

— Смачний обід, — зітхнув сурмач, — для ngauro …

— Отожбо… В тісному колі коням не розвернутися, зате вовцюгам привілля. Вийдемо в поле — відтягнемо їх від табору. Передай усім — взяти короткі луки, стріляти за звуком сурми, відступати за подвійним сигналом.

— Але куди відступати, мій князю?

— Туди, де вовкам незручно обідати — на он той пагорб.

Алмареа прищулив очі. Порослий лісом пагорб з голою верхівкою неподалік від табору давав можливість укритись і перестріляти тварей зблизька, зберігаючи при тому свободу маневру. Ризиковано, звісно, але дає надію.

— Згідно наказу. Скликаю кінноту, мій князю.

На звук сурми кінні Ельдар вирвались з кола укріплень. За їхніми спинами піхотинці знову затулили прохід, готуючись до оборони.

— Луки до бою! — крикнув Фіндекано, і з його голосом злився крик срібної сурми Алмареа.

Випустивши хмару стріл, кіннотники