Мирослава Горностаєва - Астальдо

Фіндекано поволі сів і усміхнувся своєму наближеному. Синьагіл помилявся — юнака не було зламано, він бився так, ніби ця битва була останньою. Однак, Еленандару вдалося вижити і навіть не отримати серйозних ран. Нині зброєносець явно повеселішав — в запалих очах засяяли вогники, вуста склалися в несміливий усміх. Фіндекано взяв з його рук філіжаночку ковтнув настою, а юнак тим часом вже змазував медом дорожні хлібці, котрі давали поживок на весь наступний день.

— Еленандаре, — стиха мовив Фіндекано, — дізнайся, як там справи у Еллеона. Адани не протримаються на одних хлібцях. В обозі мусило бути зерно на кулешу, однак в оцій всій веремії…

— Згідно наказу…

Зброєносець поспішно вийшов з шатра. Фіндекано подумав знехотя, що мусив би послати Глірдана, але вістовий мав дві рани, неважкі, однак болючі. В очікуванні відповіді Астальдо задрімав, і отямився від галасу. Гамір людських голосів змішувався зі співучою вимовою Ельдар. Князь звівся на ноги, похитнувся і вийшов назовні.

Просто перед шатром стояв невеличкий гурт вояків — Ельдар та Адани, розлючені, наче оси. Фіндекано побачив Еленандара — юний Нолдо стояв, склавши руки на грудях, і погордливо дивився на двох вояків з загону Еллеона, котрі наскакували на нього як півні.

— Що сталося? — неголосно спитав Астальдо.

— Вельможний князю, — заговорив один з Аданів, — нам не дали можливості гідно закінчити справу. Ось цей Ельф назвав нас орочим поріддям і безволосими мавпами. Коли ми взялися за зброю — втрутилися його одноплеменці. Хіба ми мусимо терпіти образу всього нашого роду?

— Вельможний князю, — схилився в уклоні лучник Кінгарон, — ці люди робили зле, вийнявши зброю посеред табору в виду ворожого війська. Я не чув їхньої розмови з цим Ельда, однак непорядок…

— Еленандаре, — сказав Фіндекано, — поясни, будь ласка…

Юнак мовчав, дивлячись просто перед собою. Астальдо зрозумів, що молодий Нолдо зараз прийме будь-яку кару, але не буде виправдовуватися. Князь поволі повернувся до воїнів.

— Союзники, — мовив стиха, — нині не час вирішувати поєдинком хто кого образив. Якщо ми виживемо опісля завтрашнього бою, я обіцяю вам розібратися в цій справі, визначити винного і призначити покарання. Якщо ж не виживемо — правих і винних визначить Суддя Намо. Розходьтеся, шановні. Це наказ.

Люди поволі рушили геть, буркочучи:

— Ці пихаті Ельфи… Варто проливати за них кров…

— Шановні, - єхидно мовив Кінгарон, — моя родина в Ейтель-Сіріоні… Ви проливаєте кров за власних жон та дітей.

— Досить, лучнику, — сказав князь Гітлуму, і Ельда одразу ж замовк. — зброєносцю, ходімо зі мною.

В шатрі Фіндекано мовив, зітхнувши:

— Так що ж сталося, дитя моє?

Еленандар опустився на укривало, і згорнувся клубочком, затуливши руками лице.

— Ти бачив Еллеона? — спитав князь, — і хто ці двоє?

— Я бачив, — глухо відповів Ельда, — він доповідає вам, що його воїнів буде нагодовано. А ці двоє назвали мене викиднем Ангбанду, запроданцем і вивідачем. Перед цим вони частувалися пивом…

— Зрозуміло, — сказав Астальдо, подумки пообіцявши собі поговорити з Еллеоном щодо дисципліни серед його піхотинців.

— Тепер, — сказав Еленандар розпачливо, — ви виженете мене геть, бо подумаєте, що мене прищеплено особливим способом, і що я роздуваю ворожнечу між союзниками.

— Завтра, — мовив Фіндекано заспокійливо, — ти рушиш до битви поруч зі мною… Я тобі вірю.

— Скажіть це…ще раз.

— Я вірю. Принеси мені ще настою і лягай спати.

Години за дві прийшла Еріен, котра змінилася з варти. Вона прикрила плащем сплячого Еленандара, котрий так і лежав скулившись, навіть уві сні затуляючи голову руками, і мовила до мужа:

— Ви виходжуєте його, мій володарю, бо він нагадує вам про Руссандола та його нещастя…

— Майтімо є сином Вогняного Духа, і він народився у Валінорі, - сказав Фіндекано, — він вистояв би і без мене. А це — дитя, народжене в Белеріанді, ненабагато старше за нашого сина. Топтати слабших — негідно Ельда.

— О, я згодна. А що буде завтра, meldo?

— Звитяга, — мовив Астальдо, — тільки звитяга.

— О, я згодна… — промурчала Еріен, провалюючись в сон, — мій володарю…

Наступний день, як і очікувалося, був понурим. Адани мимоволі зводили очі до неба, відшукуючи хоча б натяк на просвітлення. Вчорашнє поле битви німувало, зате навпроти укріплень війська Гітлуму виріс ворожий табір, вогні якого запалали ще вночі. Мав бути бій, ще один — на цей раз проти набагато переважаючих ворожих сил. Схоже було на те, що Моргот заповзявся винищити саме Гітлум, бо на сході було спокійно, а в Західному Белеріанді бої майже припинилися за винятком сутичок з ворогом дрібних летючих загонів Ельдар та Аданів.

Фіндекано сподівався тільки на власні сили. Допомога з Фаласу могла спізнитися — шлях від Егларесту був неблизьким. А зовсім неподалік був Віньямар, в якому, замість невеликої залоги, могло бути військо… Могло б…

— Фігурки у військовій грі, - мовив Фіндекано стиха, — що буде, якщо одну пересунути назад… А може, вам зовсім не потрібна наша перемога, Вишні? Як там говорив князь Феанаро — він же ваш брат, той, що в Ангбанді… Скільки Майтімо сварив і карав своїх братів, однак — пробачав, і ще пробачатиме. Ви теж пробачили, та й прокляття мусить збутися, хіба ні? За одну-єдину помилку ми поляжемо тут усі, і що тоді буде з Ардою, Вишні? Він-то вам не пробачить ніколи, Морінготто… Не пробачить Війни Стихій, поразки, ланцюгів, ув’язнення. І Арда, наша мати, страждатиме до кінця світу… До кінця.

— Тіrа, Ельдар!

Полем битви плавно рухалась жіноча постать. Жінка не йшла — пливла над землею. Тоненька, зграбна, хоч і дуже висока. Чорний плащ з каптуром приховував риси обличчя.

— Майе, — прошепотів Еленандар за плечем Фіндекано, — це Майе…звідти…

— О, велика честь, — холоднокровно відповів князь Гітлуму, — передати по укріпленням — бути готовими до звукового удару, приготуватись заткнути вуха…

Жінка зупинилася просто навпроти їхнього становиська.

— Фіндекано Астальдо, — вимовила вона так, що її почув весь табір, — я прийшла на перемовини.

— Не виходьте, — прошепотів зброєносець, — обдурить… Уб’є…

Князь Гітлуму озирнувся. Наближені дивилися на нього з жалем і з жахом… Еріен… Ерейніон, котрий зімкнув пальці на ратищі списа, аж вони йому побіліли, Алмареа, Мірімон, Синьагіл, Елеммакіл… Вони розуміли — ворог обдурить… І знали — князь вийде. Вийде, бо зветься Відважним.

— Еленандаре, — мовив Фіндекано до зброєносця, — це лише жона, нехай і Майе… Ходімо зі мною, прикриєш…

— Згідно наказу!

Астальдо переліз через завал з землі та дощок і поволі рушив до посланниці. Еленандар йшов за ним — Фіндекано відчував його страх спиною. Але юнак таки йшов.

— Я слухаю вас, шановна, — озвався князь Гітлуму, намагаючись роздивитися під каптуром обличчя