Ян Потоцький - Рукопис, знайдений у Сараґосі

усієї історії. Після повернення з Італії я знову оселився у Толедо, однак зберіг і своє колишнє житло на вулиці Ретрада. Стерегти його я залишив старого слугу по імені Амброзіо. Будинок напроти, той самий, де відбулося моє одруження, належав герцоґині, був замкнений, і там ніхто не жив. Якось уранці прийшов Амброзіо й попросив мене, щоб я прислав на його місце когось іншого, когось хоробрішого від нього, бо після півночі якісь дивні речі діються в домі напроти. Я хотів, щоб він мені витлумачив характер тих явищ, але Амброзіо запевнив, що він від страху не дивився на них і що, зрештою, він за жодні скарби не погодиться провести ніч у моєму будиночку, ані сам, ані в товаристві.

Ці слова пробудили мою цікавість. Я вирішив, що найближчої ночі сам в усьому переконаюся. В домі було ще трохи меблів; я перебрався туди після вечері. Одному слузі я велів спати в передпокої, а сам зайняв кімнату, вікна якої виходили на колишній дім Леонори. Я випив кілька чашок чорної кави, щоб не заснути, й дочекався півночі. Це була та година, коли — згідно зі словами Амброзіо — з’являлися духи. Щоб їх не відстрашити, я погасив свічку. Незабаром у домі напроти я побачив світло, яке переходило з поверху на поверх і з кімнати до кімнати.

Віконниці не дозволяли мені побачити, звідки це світло походить, однак на другий день я послав до герцоґині по ключі від її дому й пішов оглянути його. Я не знайшов жодних меблів, жодних слідів чийогось перебування. Відчинив по одній віконниці на кожному поверсі й вийшов.

Увечері я повернувся на свій пост, а опівночі знову те саме світло загорілося в домі напроти. Цього разу, однак, я побачив, звідки воно взялося. Жінка в білому, з лампою в руці, повільно обійшла всі кімнати на першому поверсі, перейшла на другий і зникла. Лампа освітлювала її надто слабо, щоб я міг роздивитися її риси, але по світлому волоссю я пізнав Леонору.

Наступного дня я поспішив до герцоґині, але не застав її вдома. Я подався до кімнати моєї дитини, знайшов там кількох жінок, надзвичайно збентежених і неспокійних. Спочатку мені нічого не хотіли сказати, нарешті годувальниця призналася, що вночі увійшла якась жінка в білому з лампою в руці, довго дивилася на дитину, поблагословила її й пішла. Тим часом герцоґиня повернулася додому, звеліла покликати мене й сказала:

— З певних причин я не хочу, щоб твоя дитина залишалася тут. Я вже наказала, щоб для неї підготували все в будинку по вулиці Ретрада. Вона відтепер мешкатиме там з годувальницею і жінкою, яка вдаватиме її матір. Я хотіла запропонувати тобі житло в тому самому домі, але боюся, що це могло б породити непотрібні домисли.

Я відповів, що зберіг будиночок напроти й іноді ночуватиму там.

Волю герцоґині виконали, і дитину перевезли. Я постарався, щоб її розмістили в кімнаті, яка виходила на вулицю, і щоб там не зачиняли віконниці. Коли пробило північ, я підійшов до вікна. У кімнаті напроти побачив дитину, яка спала біля годувальниці. З’явилася жінка в білому з лампою в руці, підійшла до колиски, довго дивилася на дитину, благословила її, після чого підійшла до вікна й стала дивитися на мене. Потім вийшла, і я побачив світло на другому поверсі, врешті-решт вона вибралася на дах, легко пробігла по ньому, перескочила на другий і зникла мені з очей.

Я визнаю, що був сильно цим усім збентежений. Наступного дня я з нетерпінням чекав півночі. Як тільки північ пробила, я сів біля вікна. Невдовзі побачив уже не жінку в білому, а якогось карлика з синім обличчям, однією дерев’яною ногою і лампою в руках. Він наблизився до дитини, уважно придивився до неї, а потім, підвернувши ноги, сів у вікні й почав уважно роздивлятися мене. Незабаром він зіскочив з вікна, а радше зіслизнув на вулицю й почав стукати в мої двері. Стоячи у вікні, я запитав, хто він такий і чого йому треба. Замість відповіді він сказав:

— Дон Хуан Авадоро, візьми шпагу й капелюха і йди за мною.

Я зробив так, як він хотів, вийшов на вулицю й побачив карлика в двадцяти кроках переді мною; він шкутильгав на своїй дерев’яній нозі й показував мені дорогу ліхтарем. Пройшовши близько ста кроків, він збочив наліво й завів мене в безлюдну частину міста, яка тяглася між вулицею Ретрада й рікою Мансанарес. Ми пройшли під склепінням і вийшли на патіо, засаджене деревами. Патіо — це подвір’я, на яке не заїжджають екіпажі. У глибині подвір’я знаходився невеликий ґотичний фасад, схожий на портал якоїсь каплиці. З-за колони вийшла жінка в білому, карлик освітив ліхтарем моє обличчя.

— Це він! — вигукнула з’ява. — Він сам! Мій чоловік! Мій найдорожчий чоловік!

— Сеньйоро, — відповів я, — я був переконаний, що ти померла.

Це справді була Леонора, я пізнав її по голосу, а ще більше — по пристрасних обіймах, бурхливість яких зумовила, що я зовсім не думав про незвичайність того, що сталося. Зрештою, я не мав на це часу; Леонора тут же вислизнула з моїх обіймів і зникла в темряві. Я не знав, що мені робити; на щастя, карлик прийшов мені на допомогу зі своїм ліхтарем, я подався за ним якимись руїнами й безлюдними вулицями, але тут раптом ліхтар погас. Карлик, якого я кликав, не відповідав на мої крики; ніч була абсолютно темною, я вирішив лягти на землі й дочекатися дня.

Прокинувся я, коли сонце було вже високо. Я лежав під урною з чорного мармуру, на якій було написано: «Леонора Авадоро». Не було сумніву, що я провів ніч біля нагробка моєї дружини. Я пригадав собі все, що сталося, і мушу сказати, що ці спогади сильно мене збентежили. Я давно вже не був на сповіді, тож відправився до театинців і попросив покликати мого діда, брата Херонімо. Мені сказали, що він лежить хворий, тому я попросив іншого сповідника. Запитав у нього, чи злі духи можуть являтися в людському вигляді.

— Безсумнівно, — відповів він. — Святий Тома у своїй «Сумі» згадує про привидів цього роду. Тут ідеться про винятковий гріх, який не кожним сповідником може бути відпущений. Коли людина довго не причащається, дияволи здобувають надзвичайний вплив на неї; вони являються їй у вигляді жінок і вводять її в спокусу. Якщо ти гадаєш, сину мій, що зустрівся з такими духами, звернися до великого сповідника. І не трать часу, ніхто-бо не