Карлос Руїс Сафон - Лабіринт духів

Їдкий тон давав зрозуміти, що це був не комплімент. Аріадна обмежилася тим, що скромно опустила очі. Коли дверцята відчинилися на першому поверсі, пара не поворухнулася, доки Аріадна не вийшла з ліфта.

– Якась елітна шльондра, мабуть, – почула вона, як дама прошепотіла своєму супутникові.

У вестибюлі готелю було повно людей. Помітивши дорогий бутик за кілька метрів від себе, Аріадна знайшла прихисток там. Запопадлива продавчиня оглянула її з голови до ніг і, підрахувавши вартість усього того, що було на ній, усміхнулася, наче давній подрузі. Через п’ять хвилин Аріадна виходила з крамниці в модних темних окулярах, що ховали половину обличчя, а губи її палали, підведені карміновою помадою, найяскравішою, яку вона тільки змогла знайти. Непорочну діву від куртизанки відділяли лише кілька мазків.

Замаскувавшись таким чином, Аріадна спустилася сходами, що вели до виходу. Надіваючи рукавички, вона відчувала на собі погляди мешканців і персоналу готелю, що, наче рентгеном, просвічували кожен сантиметр її тіла. «Не поспішай», – сказала вона собі. Підійшовши до виходу, Аріадна зупинилася, і швейцар, що відчинив їй двері, почасти пожадливо, почасти змовницьки глянув на неї.

– Таксі, кралечко?

18

Життя, яке він цілком присвятив медицині, навчило лікаря Сольдевілу, що хвороба, яку найважче вилікувати, – це звичка. Того вечора, як це траплялося щодня відтоді, як він у недобру годину вирішив покинути практику й віддати себе на поталу другій найсмертельнішій недузі, відомій людству, – пенсії, добрий лікар визирнув на балкон свого помешкання на вулиці Пуертаферріса й пересвідчився, що день, як і майже все в цьому світі, зійшов нанівець.

Вулиці вбиралися вогнями ліхтарів, а небо набрало рожевого кольору тих благословенних коктейлів, які роблять у барі «Боадас» і якими лікар час від часу компенсував своїй печінці невигоди здорового способу життя. Це був знак. Убравшись у пальто, закутавшись у шалик і насунувши на голову капелюх барселонського сеньйора, Сольдевіла спорядився валізою, вийшов на вулицю й попрямував на свою щоденну зустріч із дивною особою на ім’я Алісія Ґріс, яка трапилася на його шляху завдяки темним справам Ферміна й родини Семпере. І до якої він відчував безмежну цікавість і слабкість, і це під час довгих безсонних ночей змушувало лікаря забувати, що він уже тридцять років не торкався здорової жінки.

Байдужий до міської метушні, він спускався Ла-Рамблою, розмірковуючи над тим, що на щастя для неї і на ганьбу для нього, сеньйорита Ґріс, без сумніву, одужала від своїх поранень не так завдяки лікарському вмінню Сольдевіли, як тому концентрованому злу, що нуртувало в жилах у цієї істоти з мороку і тіней. «Одним словом, – із сумом думав лікар, – скоро доведеться її виписувати».

Звісно, він завжди міг спробувати переконати її час від часу приходити до нього на огляд, той, що фахівці називають «контрольним візитом», утім Сольдевіла знав, що це була б така сама марна робота, як просити бенгальського тигра, із пащі якого щойно вирятувався, щоб той вертався щонеділі вранці перед месою за своєю мисочкою молока. Мабуть, для всіх, за винятком самої Алісії, буде краще, якщо вона щезне з їхніх життів якомога швидше. Досить було поглянути їй у вічі, щоб поставити цей діагноз, найпевніший з усіх, які Сольдевіла ставив протягом своєї тривалої кар’єри лікаря.

На думку про те, що доведеться попрощатися з тою, хто найпевніше стане його останньою пацієнткою, старенького лікаря опанував такий смуток, що Сольдевіла й незчувся, як увійшов до темного, сповненого тіней тунелю вулиці Арко-дель-Театро. Від однієї тіні йшов своєрідний різкий запах одеколону й імпортованого світлого тютюну.

Минулого тижня Сольдевіла нарешті навчився знаходити вхід до цього місця, про існування якого він присягнувся не розповідати навіть Святому Духові, інакше Фермін погрожував щодня по обіді навідуватися до нього додому, щоб розповідати сороміцькі жарти. «Буде краще, якщо ви приходитимете сам», – казали йому. «Це потрібно з міркувань безпеки», – пояснювали Семпере, про яких він ніколи б не подумав, що ці люди здатні вплутатися у візантійщину такого штибу. Ціле життя зазираєш людям у нутро, щоб потім усвідомити, що зовсім їх не знаєш. Життя, як і апендицит, – суцільна загадка.

Ось так, поринувши у свої роздуми, лікар Сольдевіла ступив на сходи старого будинку з наміром поринути знову в надра таємничої споруди, яку всі називали Цвинтарем забутих книжок, і взявся за дверний молоточок у формі голови чортика. Лікар збирався постукати, коли тінь, що йшла за ним від його під’їзду, матеріалізувалася поруч і притулила дуло револьвера до його скроні.

– Добрий вечір, лікарю, – промовив Ендайя.

Ісаак дивився на Алісію з деяким побоювання. Мало схильний до всіляких дурниць, він кілька днів тому не без певної тривоги помітив, що за останні тижні в його душі виросло щось дуже схоже на прив’язаність до дівчини. Ісаак винуватив у цьому старість, це вона зробила його м’яким. Ці тижні, заповнені присутністю Алісії, змусили його переоцінити своє добровільне усамітнення серед книжок. Дивлячись, як Алісія одужує й повертається до життя, Ісаак відчував, як до нього повертаються спогади про Нурію, що, замість зникнути з часом, лише загострювалися, аж доки з появою Алісії в цьому місці в його душі не розкрилися рани, про які він сам навіть не підозрював.

– Чому ви так на мене дивитеся, Ісааку?

– Тому що я старий дурень.

Алісія посміхнулася. Ісаак іще раніше помітив, що, роблячи це, дівчина злостиво вищирює зуби.

– Дурень, який постарів, чи старий, який подурнішав?

– Не глузуй із мене, Алісіє, хоч я й заслуговую на це.

Дівчина поглянула на нього з ніжністю, і сторож змушений був відвести погляд. Коли Алісія скидала з себе своє темне покривало, бодай на кілька секунд, вона так скидалася на Нурію, що Ісаакові стискалося горло й бракло повітря.

– Чому ви прийшли?

Ісаак показав їй дерев’яний футляр.

– Це для мене?

– Мій подарунок на прощання.

– То ви таки хочете позбутися мене?

– Ні, я не хочу.

– А чому ви гадаєте, що я скоро піду звідси?

– Я помиляюся?

Алісія не відповіла, однак узяла футляр.

– Розкрий його.

Усередині була авторучка із золотим пером, поєднаним із корпусом з червоного дерева, і каламар із блакитним чорнилом, у якому відблискував вогник світильника.

– Це Нурії?

Ісаак кивнув.

– Мій подарунок їй на вісімнадцятиліття.

Алісія оглянула ручку. Це був справжній витвір мистецтва.

– Уже багато років нею ніхто не писав, – промовив сторож.

– А чому ви самі не писали нею?

– Мені немає про що писати.

Алісія збиралася посперечатися з його твердженням, коли два глухих удари луною розійшлися по всьому приміщенню. Через п’ять секунд почулися