Герман Мелвілл - Мобі Дік, Герман Мелвілл

були й ті голоси та образи, що їх приніс нам вітер за кілька тижнів по тому, як викувано Ахавів гарпун.

Ми зустріли «Парубка» - нентакітське судно. На ньому щойно забили чіп у останнє барило з лоєм і пригвинтили ляду над розпертим барилами трюмом, а нині «Парубок», по-святковому чепурно прибраний, радісно, хоча й трошки хвальковито пропливав поміж негусто розсіяними по угіддю суднами, збираючись лягти на курс додому.

У трьох марсових на його щоглах маяли на капелюхах довгі, вузенькі червоні стрічки; за кормою був підвішений дном догори вельбот, на бушприті висіла довжелезна нижня щелепа останнього впольованого кита. На всіх снастях красувались розмаїті вимпели, прапорці, емблеми. На обведеному поруччям салінгу кожної щогли було з обох боків принайтовлено по барильцю спермацету, а вище, на салінгах стеньги, теж видно було маленькі анкерки цієї коштовної рідини; а на самому клотику грот-щогли прибито мідний ліхтар.

Як ми дізналися потім, «Парубка» спіткала невидана удача, тим більш дивовижна, що в тих самих водах багато інших суден цілі місяці крейсували, не добувши жодного кита. «Парубок» не тільки роздавав зустрічним суднам повні бочки солонини та сухарів, щоб звільнити місце для куди коштовнішого спермацету, а й вимінював у них порожні барила, і тепер ті барила, понаповнювані, стояли й на палубі, і в каютах капітана та його помічників. Навіть стіл з кают-компанії покололи на розпал, і капітан з помічниками та гарпунники обідали на широкому днищі барила з лоєм, прикрученого до підлоги посеред каюти. В кубрику матроси прошпаклювали й просмолили свої скрині й теж наповнили їх спермацетом; додавали жартома, ніби кухар налив спермацету в найбільший казан і закрив його накривкою, а стюард заткнув носик у запасного кавника і теж наповнив його; ніби гарпунники познімали гарпуни з держалн і налили спермацету в чашечки; що на судні було наповнене спермацетом геть усе, крім кишень у капітанових штанях, та й ті капітан зоставив порожніми лише для того, щоб мати змогу застромити в них руки на знак цілковитого задоволення.

Коли цей радісний удачливий корабель підпливав до похмурого «Пеквода», з його бака до нас долинув дикий гуркіт якихось велетенських барабанів. А коли «Парубок» підплив ще ближче, ми побачили, що вся команда обступила здоровезні салотопні казани, затягнені зверху схожою на пергамент сирицею з шлунка чорного кита, і стиснутими кулаками гатила по тій барабанній шкірі, а вона відлунювала громом. На шкафуті помічники капітана та гарпунники витанцьовували зі смаглявими дівчатами-полінезійками, що повтікали за ними з дому, а диригували тією хвацькою джигою три лонг-айлендські негри, що стояли в розцяцькованому човні, міцно підвішеному вгорі між грот- та фок-щоглою, і вимахували блискучими смичками з китової кістки. Тим часом кілька членів екіпажу товпились, розбираючи мурування салотопні, з якої вийняли казани. Можна було подумати, ніби вони руйнують прокляту Бастілію,- з таким несамовитим криком жбурляли вони в море непотрібну тепер цеглу й вапно.

А на підвищеному юті корабля гордо, як владар, стояв капітан і споглядав усю ту буйно-веселу сцену, наче вона розігрувалася тільки задля його розваги.

Ахав також стояв на своєму юті, скуйовджений, чорний, уперто-похмурий, і коли перетиналися шляхи тих двох суден, що на одному з них панувала радість із приводу минулих подій, а на другому - всі грізні передвістя подій майбутніх, обидва капітани ніби втілювали в своїх постатях разючу протилежність обох тих картин.

- Гайда до нас, гайда до нас! - загукав веселий капітан «Парубка», високо піднімаючи келих і пляшку.

- Ти бачив Білого Кита? - прохрипів у відповідь Ахав.

- Ні, тільки чув про нього, але я не вірю в нього анітрохи,- добродушно відповів капітан «Парубка».- Гайда до нас!

- Щось ти з біса розвеселився. Пливи собі. Втратив когось із команди?

- Ет, не варто згадки: двох тубільців-остров’ян. Та пливи до нас, старий, прошу ласкаво! Я хутко зітру оту хмару з твого чола. Пливи до нас, чуєш? Бач, як у нас весело: повні трюми і курс додому!

- Які панібратські бувають дурні, просто диво,- буркнув Ахав собі під ніс, тоді відповів гучніше: - Кажеш, у тебе повні трюми й ти пливеш додому? Ну, то вважай, що в мене трюми порожні, і я пливу з дому. Отож простуй своєю дорогою, а я попростую своєю. Гей, на баку! Піднімайте всі вітрила! Крутіше проти вітру!

І два кораблі розійшлись: один весело поплив за вітром, другий уперто посунув напереріз вітрові. Команда «Пеквода» проводжала «Парубка» замисленими поглядами, а захоплені буйними веселощами моряки «Парубка» навіть не помічали того. І коли сам Ахав, зіпершись на гакаборт і дивлячись услід «Парубкові», що малів удалині, вийняв з кишені маленьку пляшечку з піском та став позирати то на пляшечку, то на чужий корабель, здавалося, наче він поєднує між собою два далекі спомини, бо пляшечка була наповнена землею рідного Нентакіту.

 

116
АГОНІЯ КИТА

 

 

Нерідко в цьому житті, коли зі сприятливого боку повз нас пропливають улюбленці фортуни, наші вітрила, доти безсило обвислі, підхоплюють трохи вітру, і ми зраділо бачимо, як вони надимаються. Так начебто сталось і з «Пекводом». На другий день після зустрічі з «Парубком» ми побачили китів і вбили чотирьох; одного - сам Ахав.

День уже хилився до вечора, і коли скінчився бій, що зачервонив хвилі, і кит, і сонце тихо згасали в прекрасному надвечірньому морі й на прекрасному надвечірньому небі,- в рожевому повітрі розлився такий чар і така тужливість, такий тихий молитовний дух сплітав у ньому вінки, що здавалося, наче з глибини зелених монастирських долин далеких Філіппінів повіяв іспанський бриз і, з примхи обернувшись моряком, вирушив у море з вантажем тих вечірніх хоралів.

Знову притихлий, але від того ще похмуріший, Ахав відплив трохи далі від кита і з нерухомого човна пильно спостерігав його агонію. Бо це дуже дивне видовище - всі кашалоти, конаючи, неодмінно повертаються головою до сонця і так випускають останній віддих,- це дивне видовище в такий тихий вечір чомусь наповнило Ахава не знаним йому досі почуттям чуда.

«Усе повертається й повертається до нього - так повільно, але невтримно, останніми передсмертними зусиллями з мольбою й шанобою повертає до нього чоло… Ніби теж поклоняється вогневі цей цайвідданіший, наймогутніший, найвельможніший васал сонця!.. Ох, чому це мої занадто співчутливі очі мали побачити таке занадто зворушливе видовище! Глянь! І тут, у самотині