Іван Павлович Багряний - Сад Гетсиманський

колесо й не може з нього вискочити. Відмовитися — значить бути знищеним без жалю й без милосердя. А бити— це значить самому мучитись. Чей же нерви в людини не з заліза. Скільки їх, отаких, що в них на показ «рука не тремтіла», пішло до божевільні або до психіатричної лікарні! І він — Копаєв — теж був не раз на цій грані.

Він бив. Так, він бив. Але… Він не раз брав револьвера до рук, щоб пустити кулю в лоба, та… жінка й двоє діток!

І от зняли Єжова. Зняли Єжова й почали (для проформи почали!) «карати» верхівку винних в «перекрученні лінії партії». Одного дня його — Копаєва — викликали терміново з району сюди і дали йому вести справу… Чию б ви думали? Справу парторга, того, що вчив, як треба бити… Ну й (в Копаєва на цім місці несамовито мерехтять очі) — ну й Копаєв за все життя перший раз спізнав, що таке садизм. Він бив того парторга з насолодою, з сатанинським захопленням. Він його «розколював» за всіма тими правилами, яких навчив цей парторг. Він йому розвертав щелепи, він йому наполовину відірвав вухо… Він його бив нещадним боєм, бив, як винуватця всієї своєї муки, своєї ганьби, свого психічного надщерблення… Він перший раз за своє життя був садистом…

І ось — (Копаєв зітхає й хилить голову) — кінчилося тим, що парторг все–таки виправдався, бо був хитріший за нього й мав «руку», а його — Копаєва — посадили… І тепер він має гарантованих… п’ятнадцять років!! Якщо не розстріл… За «перекручення лінії партії»…

Яка іронія! Який глум!

Все це Копаєв розповів тихенько, з мукою, як на сповіді. На допити Копаєва тягали часто. По кілька разів на день. І за кожним разом він був все нещасніший. Все погнобленіший. Все печальніший. І все частіше зупинявся на Андрієві довгим поглядом — він хотів щось сказати. Він сам мучився, але сказати не міг. Не зважувався, позирав боязко на вовчок, позирав на Андрія. Його в’язав якийсь сумнів. Може, він мав щось таке, що треба тримати міцно за зубами. Ану ж його справа обернеться так, що його звільнять, і тоді… і тоді його раптом можуть повернути, бо де гарантія, що Андрій таємницю втримає при собі? Або, що зі злоби не помститься на ньому й спеціально не донесе?! Таємниця вилізе, а за розголошення таємниці— смерть. І може, тому, що Копаєв ще мав надію на звільнення, він мовчав. Дружина й двоє діток!..

Але ось одного вечора його привели до камери побитого, заюшеного кров’ю. Він і раніше приходив з синцями, але то були дрібниці. Зараз він був дуже потовчений, та найдужче, мабуть, був потовчений і убитий морально. Він сів на ліжко й довго сидів, закривши лице руками… «Все пропало!.. Все, все пропало!..» — шепотів ледве чутно, сам до себе. Так сидів довго… Потім опустив руки, й Андрій побачив його обличчя — воно було позначене тавром страшної безнадії й розпачу, те обличчя. Копаєв довго дивився в Андрієві очі крізь поволоку сліз… Потім провів рукою по обличчю, розмазавши на нім кров, і зітхнув:

— Ви, здається, маєте братів…

— Так…

Павза.

— Ви не знаєте, де вони?..

Андрій здригнув і наставився на Копаєва з німим запитом.

Павза.

— Вони… сидять тут!.. Тут… Давно.. Я знаю, що ви не знаєте… А вони тут… Від того самого дня, що й ви… Вони суворо ізольовані… Їх забрано тоді зі станції… Але мовчіть, ради бога!..

Андрієве серце пішло очертом…

«Бож–же мій. Боже?!».

. . . . . .

Струс був такий грандіозний, що захопило дух і паралізувало розсудок, — тяжко було зібрати думки до купи. Він говорив невпопад, пальці йому тремтіли і всього його наче геть розгвинчено.,. Це було почуття, що його не можна жодними словами означити. Це був удар, як то буває удар сонячний. «Брати… його брати тут!» Удар сонячний, що часом спричинює смерть. Серце Андрієве зовсім одуріло… Чимало минуло часу, поки Андрій вибрався з раптового шоку, зі стану одуріння й був здібний мислити. Він дивився на Копаєва й хотів чути ще, він хотів підтвердження, хотів доказів. Ні, це так проголомшуюче, що тяжко повірити, це потребує доказів!

Але Копаєв більше нічого не говорив про братів. Він більше нічого не знає. Він лише «чув», що змонтовано імпозантну контрреволюційну військову організацію, на якій багато хто збирався зробити кар’єру. Організацію з ним — Андрієм — на чолі. Імпозантна ж та організація тим, що пов’язана з високими військовими колами і стоїть в прямому зв’язку зі справою маршала Дубового й справою маршала Блюхера… Це він «чув»… І ще висловив думку, що вони з братами побачаться… Потім зробив болючу, тяжку павзу й додав тихо, зламано: — «А може… може, й не побачаться вже…»

Андрія наче хто облив зимною водою — «Ах, це він, „чув лише“»! Рештки радості танули, меркли, погасали… Радості від доказу, що його віра в братів була не марна. Віра в славних братів Чумаченків! А з серця вже виповзала, як гадина, тая, відбита в нім, проклята шпаргалка з Миколиним підписом… І Копаєв не хотів її спростувати— він чомусь замовк, немов набрав води в рот, мовчав.

Ще кілька разів сама собою зринала віра в сказане і тоді серце кидалося шалено… Та Андрій марно чекав підтвердження — підтвердження не було. Помалу в тім серці розпросторювалась невіра, а їй хтось допомагав з одчаєм — «він чув»! Та якщо брати тут, то як же це ти і досі про те нічого не знав? За такий довгий час!! Це неможливо!.. А в очах до болю чітко вставав власноручний Миколин підпис, і сумнів щодо сказаного Копаєвим все міцніше огортав душу. Мабуть, це помилка. Можливо, це просто провокація? Може, Копаєва самого провокаційно поінформував Сафигін, а може, просто похвалився задавакувато про те, чого сам хотів би…

Кілька разів Андрій пробував перевірити Копаєва, пробував знову заговорити з ним про братів, але Копаєв чомусь уперто вже уникав цієї теми. Чи реакція, яку викликали його слова в Андрієві, його наполохала, чи злякався чого іншого… Казав, що йому більше нічого не відомо. І було в тих словах каяття…

Може, й справді йому нічого невідомо?..

«А може, він випробовує мене?»

. . . . . .

Якось в стані тяжкої депресії Копаєв спитав Андрія, чи він знає, як тут розстрілюють? Чи він