Хорхе Луїс Борхес - Алеф. Прозові твори

що єднає її з майбутнім, ані середини, бо не може мати середину те, що не має початку й кінця; а проте вона так само не є подільною, бо в такому разі складалася б із частки, якої вже немає, та частки, якої ще немає. Отже, теперішності не існує, та оскільки не існує також ні минулого, ні майбутнього, то не існує і часу взагалі. Ф. Г. Бредлі віднайшов та вдосконалив цей парадокс. Він зазначає («Appearance and Reality»[516], IV), що коли теперішність можна поділити на інші теперішності, то вона така ж складна, як і сам час, а якщо поділити її неможливо, тоді час — просто зв’язок між позачасовими речами. Як бачимо, такі розумування заперечують частки, щоб згодом заперечити ціле; я відкидаю ціле, щоб піднести кожну з часток. До доказів Берклі та Г’юма я додав би думку Шопенгауера: «Форма виявлення волі — лише теперішність, а не минуле чи майбутнє; останні — всього-на-всього поняття, що сковують свідомість, підвладну розуму. Ніхто ніколи не жив у минулому і так само не житиме в майбутньому: теперішність — форма кожного життя, надбання, якого ніщо не може її позбавити… Час — наче коло, що обертається нескінченно: дуга, що опускається, — минуле, дуга, що піднімається, — майбутнє; а десь угорі є неподільна точка дотику — це і є теперішність. Ця нерозрізненна точка дотику позначає зіткнення об’єкта, форма існування якого — час, із суб’єктом, позбавленим будь-якої форми, бо не належить до пізнаванного, а є передумовою пізнання» («Welt ais Wille und Vorstellung», I, 54). Буддистський трактат V століття «Вісуддхімагга» («Путь до очищення») наводить на підтвердження цієї ж теорії той самий образ: «Точно кажучи, життя кожної істоти триває стільки ж, скільки триває думка. Наче колесо воза, крутячись, торкається землі лише в одній точці, так само життя триває стільки, скільки триває думка» (Радхакрішнан{790}. «Indian Philosophy»[517], І, 373). В інших буддистських текстах стверджується, що світ руйнується й відроджується шість мільярдів п’ятсот мільйонів раз на день і що кожна людина — лише примара, запаморочливо створена з безлічі окремих миттєвих людей. «Людина минулої миті, — напучує нас «Путь до очищення», — віджила, вона більше не живе й не житиме; людина наступної миті житиме, але вона ще не жила й не живе; людина цієї миті живе, але вона не жила й не житиме» (цит. тв., І, 407). Цю думку варто порівняти зі словами Плутарха («De Е apud Delphos»[518], 18): «Вчорашня людина померла в людині сьогоднішній, сьогоднішня помре в завтрашній».

And yet, and yet…[519] Заперечення часової послідовності, заперечення особистості, заперечення астрономічного Всесвіту може видатися відчаєм, а проте є потаємною втіхою. Наше життя (на відміну від пекла Сведенборґа або пекла з тибетської міфології) жахливе не своєю примарністю, воно жахливе, бо необоротне й непорушне. Я створений із субстанції часу. Час — ріка, що несе мене, але ця ріка — я сам; тигр, що шматує мене, але цей тигр — я сам; вогонь, що спалює мене, але цей вогонь — я сам. Світ, на жаль, залишається реальністю, а я — Борхесом.

Freund, es ist auch genug. Im Fall du mehr willst lesen,

So geh und werde selbst die Schrift und selbst das Wesen.

Angelus Silesius. «Cherubinischer Wandersmann»[520], VI, 263 (1675).

Про класиків

Небагато є наук, цікавіших за етимологію; цим ми завдячуємо несподіваним трансформаціям первісних значень слів у плині часу. Коли такі трансформації межують із парадоксальністю, походження слова нічого або майже нічого не прояснить нам для розуміння певного поняття. Знання того, що слово «calculus» латиною означає «камінець» і що піфагорійці користувалися камінцями ще до того, як вигадали цифри, не дозволяє нам оволодіти таїнами алгебри; знання того, що «hipycrita» означало «актор» і «лицемір», не є належним знаряддям для вивчення етики. Відтак, щоб з’ясувати, що ми сьогодні розуміємо під словом «класичний», неважливо, що цей прикметник походить від латинського «classis», тобто «флот», яке згодом набуло значення «порядок» (Згадаймо принагідно аналогічне утворення слова «ship-shape»[521]).

Що таке в сучасному тлумаченні класична книга? Під рукою в мене визначення Еліота, Арнолда й Сент-Бева{791} — безперечно, розумні та блискучі, — і мені було б приємно погодитися з цими славетними авторами, проте я не радитимусь із ними. Мені вже за шістдесят; у моєму віці збіг чи новизна важать менше, ніж те, що здається істиною. Тому я обмежуся викладом того, що сам думаю з цього приводу.

Першим стимулом для мене була «Історія китайської літератури» (1901) Герберта Алана Джайлса. У другому розділі я прочитав один з п’яти канонічних текстів, виданих Конфуцієм у «Книзі перемін», або «Іцзин», що складається з 64 гексаграм, які вичерпують усі можливі комбінації шести коротких або довгих рядків. Так, одна зі схем складається з вертикально розташованих двох довгих рядків, одного короткого та трьох довгих. Якийсь доісторичний імператор виявив їх на панцирі однієї із священних черепах. Ляйбніц завважив у гексаграмах бінарну систему обчислення; інші — зашифровану філософію; треті, приміром, Вільгельм{792}, — знаряддя для передвіщення майбутнього, оскільки 64 фігури відповідають 64 фазам будь-якої дії або процесу; дехто — словник якогось племені; ще хтось — календар. Пригадую, Ксуль Солар{793} зазвичай відтворював цей текст за допомогою зубочисток або сірників. Іноземцям «Книга перемін» може здатися звичайнісінькою chinoiserie[522]; а проте впродовж тисячоліть покоління дуже освічених людей читали й побожно переповідали її, й читатимуть надалі. Конфуцій сказав своїм учням, що якби доля додала йому сто років життя, половину з них він присвятив би вивченню цієї книги та коментарів до неї, або «крил».

Я свідомо взяв за приклад крайність, читання, що вимагає віри. А тепер я переходжу до своєї тези. Класичною є та книга, яку певний народ або група народів протягом тривалого часу вирішують читати так, начеб на її сторінках усе було виваженим, неминучим і глибоким, мов космос, і давало можливість для нескінченних тлумачень. Як можна передбачити, такі рішення змінюються. Для німців і австрійців «Фауст» — геніальний твір; для інших — одна з найвідоміших форм нудьги, на кшталт другого «Раю» Мілтона або твору Рабле. Таким книгам, як «Книга Йова», «Божественна комедія», «Макбет» (а для мене також деякі північні саги), судилося тривале безсмертя, однак про майбутнє ми не знаємо нічого, хіба що те, що воно відрізнятиметься від теперішнього. Будь-яка перевага може