Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

можна було все розглядіти. Праворуч край саду, наче велика парасоля, розпростерлася крислата дика груша. Під нею стояв стіл і лавки й сиділо двоє. Один з них — то був староста — одразу ж підхопився й пішов до хвіртки на голос Зарандіа. Другий був чернець, звісно ж, не хто інший як Сандро Карідзе.

Староста був альбінос і, приглядаючись до нас, часто кліпав білястими віями. Ми спішилися й увійшли на подвір’я. Старостин син забрав коней. Хазяїн повів нас до груші, до неї було не менше ста кроків.

Ми привіталися за мирським звичаєм. Сандро Карідзе трохи хвилювався. А причиною того був, видно, я. Візит такої високої посадової особи був для нього незвичний, та воно й не дивно. Ми посідали. Запала мовчанка, дуже обтяжлива й прикра. Староста заметушився — поналивав вина, став частувати, підсовував закуску й не вгомонився, поки ми не взялися за ножі та виделки. Згодом Сандро Карідзе обвів повільним, І, пильним поглядом лани, що зеленіли на схилах, і заговорив про види на врожай, Він говорив докладно й довго, мабуть, відчуваючи, що треба чимось заповнити порожнечу.

Карідзе говорив, а в мене враз майнула думка: непогано було б, якби оце зараз узяв та й заявився Дата Туташхіа, як би зустрілися двоюрідні брати?.. Ні, зустріч Мушні Зарандіа й Дати Туташхіа просто-таки діймала мою цікавість. Я вже казав, що Зарандіа нестямно любив Дату Туташхіа, мав його за рідного брата і бачив трагедію в його мандрівному житті. В цьому почутті виявлялася справжня людська сутність Мушні Зарандіа, але зовсім окремо в ньому жило й діяло беззастережно й не залежно ні від чого почуття обов’язку, почуття службової відповідальності, що теж випливало із справжніх і глибоко особистих його переконань. Не злість і ненависть живили ці переконання, а ним володів демон, якийсь особливий демон, котрий «не міг інакше». З дивовижною впертістю й азартом, стоячи на смерть, боровся він з Датою Туташхіа... Ні! Не з ним — з феноменом Дати Туташхіа. Ці два зачатки, людський і демонічний, діяли разом, не породжуючи душевного роздвоєння, і в цьому виявлялася цільність і своєрідність вдачі Зарандіа.

Пославшись на справи, староста вибачився й пішов. Чи то міркування про види на врожай вичерпалися, чи Сандро Карідзе вирішив, що треба й іншим дати розтулити рота, але він змовк. Мовчали й ми. Я відчув, що настала моя черга сколихнути тишу, й сказав:

— У цих лісах є хижі звірі?

— Є, ваша ясновельможність. У лісі часто чути стрілянину, видно, мисливці,— задовольнив мою цікавість Карідзе.

— Може, з якогось дерева на цьому схилі Дата Туташхіа роздивляється зараз на нас у бінокль? — мовив Зарандіа, обвівши поглядом скелі, що обступали нас.

Я засміявся, та, помітивши, як насупився Карідзе й з яким невдоволенням подивився на Зарандіа, мимоволі насторожився.

— Якщо ви, пане Зарандіа, хочете пожартувати, мушу зауважити, що жарт цей дуже недоречний. А коли ви указали серйозно, то це святотатство!

Ні я, ні Мушні Зарандіа не були готові до того, що зустрінемося з Сандро Карідзе в ролі Духовного наставника, і, правду кажучи, ми розгубилися.

— Дата Туташхіа такий завбачливий і такий обережний,— вів далі Карідзе,— що в наш час, коли легкодухість охопила всіх і кожного, не можна, щоб він довірився хоч кому-небудь, і нам, між іншим, також. До того ж він такий великодушний, що своєї недовіри до нас не дозволить собі виявити ні в чому. Я говорю саме про виявлення недовіри!

— Пане Сандро,— звернувсь я до нього,— ми обидва цілком згодні з вами.— Запала досить тривала й незручна мовчанка. Щоб розрядити те напруження, я сказав: — Можна трохи повернути тему і поставити таке запитання! у наш час, коли, як ви сказали, легкодухість охопила всіх і кожного, чи не здається вам анахронізмом великодушність і благородство Дати Туташхіа?

— Гм, анахронізмом?— здивувався Карідзе, якийсь час помовчав і спитав: — Як ви гадаєте, графе, за часів Ноя існували пляшки й корки?

Я не міг зрозуміти, до чого він хилить і всміхнувся.

— Вино було і за часів Ноя, батоно Сандро, — поспішив мені на виручку Мушні,— отже, були й посудини з корками.

— Звичайно, були!..— потвердив Карідзе ніби самому собі.— Тоді це відбувалося, мабуть, так: у ковчезі не лишилось вільного місця, і Ной, щоб урятувати Дату Туташхіа, перетворив його на гнома, посадив у пляшку, пляшку заткнув корком і кинув далеко в море, щоб після потопу її хоч куди-небудь та прибило і Дата Туташхіа зміг би почати нове життя. Руками Ноя бог вберіг для людства великодушність і високу моральність.

— На відміну від богів ви, пане Сандро, занадто високо оцінюєте моральність людей часів Ноя,— всміхнувшись, зауважив Зарандіа.— Сказано ж, що люди впали надто низько й тому бог улаштував потоп!..

— Коли б Дата Туташхіа мав моральність часів Ноя, тоді його спіткала б доля всього іншого людства. Він і тоді був анахронізмом, але цей анахронізм завжди потрібний.

— Ви хочете сказати, що все минає і вічна тільки висока моральність? — спитав я Карідзе.

— Саме так, незалежно від того, чи звеличена моральність, а чи знехтувана так, що лиш окремі люди дотримуються її,— все одно вона вічна. Усе Інше — то існує, то перестає існувати. Хоч би як низько падав рід людський, хоч би як погрузав у розпусті, скільки б разів не віддавали його боги на загибель, все одно провидіння незмінно рятує Дату Туташхіа, як сичуговий фермент і закваску. А ваш досвід хіба не підтверджує моєї думки? Я кажу про те, що й понині вам не пощастило схопити Дату Туташхіа.

— А ви містик, батоно Сандро,— сказав я.— Зараз усе людство тільки й говорить про новий потоп І пристрасно жадає всесвітніх катаклізмів. Може, йдеться до того, що Дату Туташхіа знову посадять у пляшку?

Я жартував, але в моєму жарті таївся натяк, на те, що твори Сандро Карідзе ми знаємо, а отже, знаємо, що він провіщав неминучість революції.

— Потоп підступає до порога. Це означає, що старе буде знищено і створено буде нове,— сказав Сандро Карідзе. — У тому чи іншому варіанті виникнуть і Ной, і ковчег, бо вони неодмінні супутники таких подій. І Дату Туташхіа знову посадять у пляшку — це теж неминучий атрибут.

— Батоно Сандро, чи була у вас з Датою розмова про це? — спитав Зарандіа.

— І не раз, але тільки тоді, коли приходилося до слова.