Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

перехоплені німецькі розмови. Останніми днями німці багато працювали відкритим текстом — шукали одне одного, давали команди, куди йти, де збиратись. На все махнули рукою, на всякі шифри й коди, аби тільки знайти одне одного…

— Нехай одразу до мене підійде, як повернеться, — сказав Захаров про Прокудіна. — Коли його немає, доповідатимеш ти, — обернувся він до Синцова і ступив кілька кроків убік від намету, так що вони опинилися вдвох.

Захаров слухав, а Синцов доповідав, як усе сталося.

Добре пам’ятав усе, що було перед цим, і все, що було після цього, а самого «цього» не пам’ятав. Не пам’ятав самої секунди, коли це сталося. Чи почув розрив до того, як у нього в руках пропороло осколком карту, чи почув після того… Про самий момент, коли все сталося, доповів плутаючись…

Та Захаров не перебив. Може, знав по собі, як це буває, що тієї самої секунди, коли все сталося, якраз і не можеш пригадати.

Усе, що «до» і «після», Синцов доповів по порядку. Спершу — те, що «після», — які віддав накази, як перев’язали, переклали в бронетранспортер і доставили сюди… Потім — те, що було «до». Про це, власне, й розповідати нічого було — всього за півгодини перед тим виїхали з корпусу, але Захаров усе одно звелів розповісти крок за кроком. Почав із запитання, як поїхали — тим маршрутом, що обіцяли командирові корпусу, чи іншим?

— Як обіцяли, так і поїхали. — Синцов згадав слова Серпіліна: «Гаразд, собі дорожче, об’їдемо». Слова, які, коли він їх тепер повторив уголос, стали зовсім іншими, ніж тоді, коли Серпілін усміхаючись сказав їх командирові корпусу. Тоді це були одні слова, а тепер зовсім інші, хоч вони й були ті самі.

А іншими вони стали тому, що, коли б Серпілін не сказав цих слів, і не всміхнувся, і не послухався командира корпусу, а поїхав би назад, як їхав туди, нічого б цього не сталося. І тепер, після його смерті, це було настільки ж ясно, наскільки тоді, за його життя, було нікому не відомо.

Синцов розповів, як вони зупинились на відкритому місці на безлісій висотці і як Серпілін виліз покурити, а радистам звелів спробувати ще раз спіймати німців.

І вони спіймали, — німці знову передавали (відкритим текстом напрям, у якому треба виходити з котла.

Затримались на тій висотці всього три хвилини. І знов-таки тепер було ясно, що саме через цю затримку все й вийшло: коли б не затрималися — встигли б проїхати те місце, де розірвався снаряд.

Синцов розповідав, і йому одне за одним приходило в голову все те, про що звичайно не думає хоч трохи звикла до війни людина. Тому що, коли весь час думати про це, воювати неможливо. Все це спадає на думку тільки після чиєїсь раптової загибелі, коли зіставляєш усі випадковості війни зі смертю саме цієї людини, яка через зв’язок усіх попередніх обставин зустрілась зі своєю смертю саме в тому місці й тієї хвилини.

Хоч у всіх цих обставинах, узятих окремо, не було нічого особливого, нічого такого, що віщувало б загибель Серпіліна чи штовхало б до неї. Навпаки. Саме сьогодні їздили аж надто обережно.

Захаров, який ще жодного разу не перебив Синцова, раптом спитав:

— Ну, а в останню, в найостаннішу хвилину перед цим що було?

Синцов не одразу зрозумів запитання; йому здавалося, що він уже все пояснив. І раптом згадав те, що чомусь пропускав до цього, — як в останню хвилину Серпілін обернувся з переднього сидіння до нього з Прокудіним і сказав: «А все-таки, Прокудін, пом’яни моє слово, і з радіоперехоплень, і з полонених видно, що в цьому мішку, який зав’язуємо, в них усе-таки двоє ядер, два великі штаби йдуть. І ніяк не можуть з’єднатися — заважаємо їм, не даємо…» І наказав Синцову подивитись на карті — якщо взяти напрям, який дають німці по радіо, від Буди на Матвєєвку, куди він далі вийде, за азимутом, на які населені пункти.

Синцов розгорнув карту, почав дивитись, і в цей момент усе й сталося…

— Товаришу член Військової ради… — виструнчився перед Захаровим Кирпичников, який щойно під’їхав і зіскочив з віліса.

Та Захаров тільки сказав:

— Іди, прощайся, там… — і махнув рукою на намет.

Кирпичников пройшов до операційної, і одразу слідом за цим заскреготіла гальмами полуторка — нарешті при летів головний хірург армії і також потягнув руку до козирка, щоб доповісти. Але Захаров і йому не дав:

— Прибули все-таки. Ідіть там, робіть, що від вас вимагається…

І головний хірург, який не знав, що Серпілін уже мертвий, і, певно, зрозумів ці слова: «Робіть, що від вас вимагається», — так, що він має робити операцію, не пішов, а побіг туди, до намету.

Захаров витяг хустинку з кишені, дуже міцно, ніби хотів щось здерти з себе, витер тією хустинкою обличчя й круглу сиву голову і, все ще тримаючи хустинку в руці, задумався. І, згадавши, що він без кашкета — як зняв, так і залишив його в хірургічній, — обернувся до Синцова:

— А кашкет там лишився…

Синцов пішов у намет і, ще раз побачивши на столі голе до пояса тіло Серпіліна, над яким схилився головний хірург армії, щось говорячи другому хірургові, почав шукати, де кашкет. Він лежав під столом; ніхто не помітив, як Захаров, знявши, впустив його.

— Дякую, — сказав Захаров, коли Синцов приніс йому кашкета, але, взявши, не надів, так і тримав у руці.

Поки Синцов ходив до намету, повернувся Прокудін, і Захаров розпитував його про те, як він зв’язувався по рації.

— Повідомив, не називаючи: прошу передати Третьому, лікарі констатували стан смерті.

— А того разу, коли радирував, що тяжко поранений, називав, що Перший? — спитав Захаров.

— Називав.

— Якщо німці спіймали й зіставлять, можуть зрозуміти, що командарма в нас убили, — сказав Захаров. І махнув рукою — А втім, тепер їм не до цього!

— Пробачте,