Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

Почувши стукіт чобіт, хлопець зник за дверима наступної камери. Поки стражник не пройшов, вирішив сховатися там. Камера виявилася порожньою, як і всі інші. Коли кроки вщухли, Альбрехт продовжив перевіряти інші.

Відчинивши нові двері, він зазирнув усередину. Лампа на стелі освітлювала лише одну стіну.  Чарівник ледве побачив прикутого до стіни молодого темношкірого хлопця.

Почувши, як заскрипіли двері, той підняв голову, намагаючись здути волосся, що впало на очі. Альбрехт зрадів, адже це була остання камера у цьому коридорі. Підійшовши до нього, він глянув на кайдани, в які був закутий бранець.

– Ви принц Рошан? – поцікавився Альбрехт.

- Ви хто? Що ви збираєтесь зі мною зробити? Де Шахрія? - той кілька разів смикнувся. Ланцюг задзвенів.

– Де принцеса, ми не знаємо! Не бійтеся, я не завдам вам шкоди! Я прийшов допомогти. – відповів Альбрехт, вдивляючись у риси обличчя прикутого до стіни. Незважаючи на виснажений вигляд було зрозуміло, що перед ним непроста людина. – То Рошан – це ви?

Хлопець кивнув, смикнувши рукою. Ланцюг знову задзвенів. Пробігши по ланцюгу поглядом, Альбрехт прошепотів кілька заклинань, і кайдани впали на підлогу.

- Звідси треба йти! - поманив Альбрехт принца до виходу, але той зненацька зупинився.

- Хто ти? Навіщо допомагаєш мені?

Альбрехт невдоволено закусив губу. Всі ці затримки могли коштувати їм дорого.

- Мене звуть Альбрехт, я герцог Фероманська! З іншими послами прибув за дорученням брата. Султан обдурив нас і спробував вбити! Тепер ми допомагаємо Шахрії повернути собі трон!

Хлопець недовірливо на нього подивився, але все ж таки згідно кивнув. Окинувши його поглядом, Альбрехт припустив, що принцу років шістнадцять-вісімнадцять. Майже вгадав. Темне, зараз скуйовджене, волосся принца не досягало плечей, карі очі дивилися злякано, хоча в них відчувалася відвага. Незважаючи на вік, Рошан мав більш мускулисте тіло, ніж Альбрехт.

Залишивши камеру, вони рушили назад коридором до розвилки. Там на них чекали вже Ніоба та Бруно. Не побачивши принцеси Шахрії, Альбрехт здивовано відняв брови.

- Ви не знайшли принцесу?

– Ні! Її не було у тих камерах, що ми оглянули! Але в нас залишилося ще кілька. – відповіла Ніоба. – А це принц Рошан?

– Так! Пішли швидко, подивимося інші камери і повертатимемося. Я хвилююся за Раду. – прошепотів Альбрехт, і вони рушили до сходів, які вели на рівень нижче. Там було лише три камери.

Успіх цього вечора посміхнувся їм вдруге. В одній із трьох камер вони побачили дівчину, що сиділа на дерев’яній лежанці. Обличчя її було опухле від сліз, сукня брудна, а на ніжних руках знаходилися кайдани. Підскочивши до неї, Альбрехт розбив магією наручники. Йому пощастило, що вони були не зачаровані, тому що призначалися звичайній людині.

Побачивши рятівників, принцеса не змогла стримати сліз радості. Не встигла вона щось запитати, як помітила серед них свого коханого Рошана.

Принц і принцеса кинулися один до одного в обійми. Він обсипав її ніжними словами, притискаючи до себе, а вона, ковтаючи сльози, цілувала його обличчя. Стоячи осторонь, Альбрехт не робив жодних дій, щоб їх поквапити, всі мовчки чекали.

- Рошан, любий мій! Я так боялася, що вони тебе вб'ють! Чого ж ти приїхав? – Шахрія вп’ялась в його очі поглядом, намагаючись знайти відповіді на запитання.

- Мій батько в дуже поганому стані. Я обіцяв, що привезу, познайомити майбутню дружину, щоб отримати благословення.

Шахрія опустила очі, притлумивши сльози, що вже наверталися на очі. Його батька вона знала. У дитинстві декілька разів батько брав їх з братом з собою у королівство. Між ними були тісні торговельні відносини.

Нарешті Бруно, що стояв біля дверей, голосно кашлянув, змусивши закоханих звернути на нього увагу.

– Нам треба звідси йти!

- Звичайно! – схаменулась Шахрія. – Де ж Рада?

— Вона пішла в султанові покої, щоб обманом змусити його випити з кубка. — відповів Альбрехт, обличчя його при цьому стало похмурим.

- Яким чином? - здивувалася дівчина.

- Мертві сльози. – тільки-но сказав Альбрехт, і принцеса сама все зрозуміла.

– Нам треба якось дізнатися, що відбувається у покоях султана! – сказала Ніоба.

– Я знаю один таємний хід! - раптом згадала Шахрія.

Більше ніде не затримуючись, всі п'ятеро попрямували коридором геть із в'язниць. Тепер вони пересувалися обережніше, щоб не натрапити на стражників. Знаючи всі ходи в палаці, принцеса провела їх тими коридорами, де нікого не було.

Відсунувши килим, Шахрія постукала кісточками пальців по стіні, і раптом кам'яна кладка заворушилася і відійшла вбік, відкриваючи невеликий прохід. Зайшовши до нього, принцеса закрила прохід, щоби ніхто не простежив за ними.

Альбрехту довелося скористатися магією, щоб начарувати світло. За час поки вони йшли повисло важке мовчання. У коридорі було два розгалуження, які вели до інших частин замку.

Шахрія повернула наліво. Наказавши стояти тихо, принцеса відчинила таємне віконце, через яке було видно кімнату. В ній знаходився султан і Аббас. Всім довелося прислухатися, щоб почути хоч щось із їхньої розмови.