Стівен Кінг - Сплячі красуні

Дулінгський виправний заклад не мав сторожових веж. Там був плаский руберойдовий дах, обплетений трубами з вентиляційними отворами, відводами і патрубками з випускними клапанами. Не варто було очікувати багато в сенсі прикриття від цегляного огородження заввишки півфута. Оцінивши цей дах, Віллі Берк сказав Клінтові, що йому подобається трьохсотшістдесятиградусна перспектива всього периметру, але власні яйця йому подобаються більше.

— Бачте, тут нагорі нема нічого, що могло б зупинити кулю. А як щодо того сараю? — показав старий униз.

Хоча позначений на плані в’язниці як «СКЛАД ОБЛАДНАННЯ», це був звичайний сарай типу «будь-що», де стояла їздова косарка, на якій утримувані (варті довіри) підстригали софтбольне поле, а також зберігали садові інструменти, спортивне знаряддя і стоси перев’язаних мотузкою запліснявілих газет і часописів. Що найважливіше — сарай був побудований із бетонних блоків.

Вони пішли роздивитися зблизька. Клінт притяг з-за сараю стілець, і Віллі сів там під навислим піддашшям покрівлі сараю. На цій позиції людина була прикрита від очей будь-кого біля огорожі, але залишалася видимою з обох кінців тієї лінії вогню, що пролягала між сараєм і в’язницею.

— Якщо вони з одного боку, я в порядку, — сказав Віллі. — Побачу їх краєм ока, і в укриття.

— А якщо одночасно з обох? — спитав Клінт.

— Якщо так, це не піде мені на здоров’я.

— Вам потрібна підтримка. Напарник.

— Коли ви таке кажете, доку, я шкодую, що в юності не ходив частіше до церкви.

Старий приязно дивився на нього. Прибувши до в’язниці, він зажадав від Клінта єдиного пояснення: чи опір, який вони чинять, — це те, чого бажала б Лайла?

Клінт залюбки це підтвердив. Хоча на даному етапі він уже не був певним, чого бажала б Лайла. Здавалося, ніби вона зникла багато років тому.

Клінт намагався відповідати Віллі так само дружньо — трохи безжурної savoir faire[350] перед обличчям ворога — але те, що ще лишалося від його почуття гумору, вивалилося із задніх дверей автодому Баррі Голдена разом з Ґердою Голден і Ґартом Флікінджером.

— Ви ж були у В’єтнамі, чи не так, Віллі?

Віллі підняв ліву руку. М’ясо його долоні було покарбоване шрамами.

— Як воно буває, кілька шматочків мене й досі там.

— Які були відчуття? — спитав Клінт. — Коли ви були там? Ви напевно втрачали друзів.

— О, так, — сказав Віллі. — Я втрачав друзів. А щодо відчуттів, найчастіше це був просто страх. Збентеженість. Постійна. Ви так зараз почуваєтесь?

— Саме так, — визнав Клінт. — Я ніколи до такого не готувався.

Вони там стояли у молочно-білястому пополудневому світлі. Клінт загадався, чи Віллі зрозумів, що відчуває Клінт насправді — трохи страху і збентеження — це правда, але також збудження. Певну ейфорію, навіяну підготовкою і перспективою вилити роздратування, і розгубленість, відчуття втрати і неможливості всього втілити. Клінт відзначав, як воно в ньому відбувається — приплив агресивного адреналіну такий же старий, як у мавп. Він казав собі, що не мусить так мислити, і мабуть, не мислив, але відчуття було добрим. Це так, немов якийсь парубок, на вигляд точнісінько, як він, за кермом автокупе з відкритим верхом зупинився на світлофорі поряд з Клінтом, кивнув йому, упізнавши, а потім, із вмиканням зеленого, його примарний двійник втоптав акселератор і старий Клінт дивиться, як той мчить геть. Новий Клінт мусив поспішати, бо він мав певну місію, і мати місію було добре.

Дорогою до тилу в’язниці Віллі розповів йому про нетлів і про феїні відбитки ніг, які він бачив біля трейлера Трумена Мейвезера. Мільйони нетлів, як здавалося, покривали гілля дерев, кружляли хмарами над лісовими кронами.

— Це від неї? — як і всі інші, Віллі чув балачки. — Від цієї жінки, яку ви тримаєте?

— Так, — відповів Клінт. — І це навіть не половина всього.

Віллі сказав, що він навіть не сумнівався.

Вони витягли другий стілець і видали Біллі Веттермору автоматичну гвинтівку. Вона була перероблена (легально чи ні, Клінт не знав, та йому й байдуже було) на повний автомат. Таким чином стало по людині на кожнім кінці сараю. Це не було ідеальним, просто найкращим, що вони могли зробити.

10

За переднім столом у шерифській управі тіло Лінні Марс лежало в коконі на підлозі поряд з її ноутбуком, де досі крутилося те коротесеньке відео з падінням Лондонського Ока. Террі уявилося, як вона зісковзнула зі свого стільця, коли нарешті задрімала, а потім і заснула. Лежала вона незграбно, почасти загороджуючи прохід, який вів до офіційної частини установи.

Кронський переступив через неї і вирушив далі коридором у пошуках комори з доказами. Террі це не сподобалося. Він гукнув йому вслід:

— Агов, ти хоч помітив, збіса, людину тут? На підлозі?

— Усе гаразд, Террі, — сказав Френк. — Ми про неї подбаємо.

Вони віднесли Лінні в камеру для затриманих і делікатно поклали там на матрац. Вона лише недавно відключилася. Павутиння в неї на очах і на роті було ріденьким. Губи її кривилися вгору у виразі п’янкого щастя — хтозна чому, можливо тому, що її боротьба за те, щоб залишатись притомною, нарешті скінчилася.

Террі знову лигнув. Він опустив фляжку, і на нього кинулась стіна камери, тож він скинув перед собою руку, щоб її зупинити. За якусь мить він уже був здатний знову стояти прямо.

— Я за тебе хвилююся, — cказав Френк. — Ти… надуживаєш ліків.

— Я в повнім поряді, — Террі відмахнувся від нетлі, яка лоскотала йому вухо. — Ти радий, що ми готуємося до бою, Френку? Ти ж саме цього хотів, чи не так?

Френк затримався на ньому поглядом. Поглядом абсолютно безневинним, абсолютно чистим. Він дивився на Террі так, як дитина дивиться на телевізійний екран — ніби той є продовженням її тіла.

— Ні, — відповів Френк. — Я не сказав би, що я дуже радий. Це просто робота, ото і все. Робота, яка на нас чекає.

— Ти собі завжди так кажеш, перед тим як натовкти комусь пику? — зі щирою цікавістю запитав Террі, і здивувався, коли Френк відсахнувся, наче від ляпаса.

Коли вони вийшли, Кронський уже був у чекальні. Він знайшов ту пластикову вибухівку, а також пакунок динаміту, який хтось виявив у гравійному кар’єрі неподалік обійстя Ґрайнерів і здав для утилізації. Вираз обличчя Джонні Лі був несхвальний.

— Цьому дину тут не місце, селюки. Він старішає і стає капризним. А от ця Сі-чотири… — він потряс вибухівкою, змусивши Френка скривитися, — її хоч вантажівкою переїдь, нічого не станеться.

— Отже, динаміт ти хочеш залишити? — спитав Террі.

— Господи, ні. — Кронський дивився ображено. — Я