Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

14.2

 

Сойл засміявся в передчутті потіхи.

– Згода, – кинув він. – Твій об’єкт… Демон? – Його безволосі брови поповзли вгору. – Визнаю, ти мене зацікавила… божевільна. У твоїй голові стільки різних думок… Вимови вголос те, чого ти хочеш.

Його слова нагадали про давню розмову по дорозі в Тавенну. Відтоді ніби минули роки… Я згадала день, коли погрожувала використати дракона, щоб перетворити свого демона на чоловіка. Тоді здавалося, що Сойл – якесь божество, що за гроші виконує бажання. Нерозумно було в таке вірити!

«Тає, облиш! Вівця ти навіжена, я ніколи тобі цього не прощу!» – як наяву почула я обурений крик Ферна.

«Дрібнота…» – мене переповнювало розчулення.

Ми все-таки розуміли одне одного з півслова, нехай розмова й відбувалася в моїй голові.

– Вголос! – повторив Білий Дракон.

Я зробила крок назад і спробувала зібратися з думками. Тільки б не помилитися!

Губи ледь ворушилися через холод, і це мене турбувало. Я мала чітко вимовити кожне слово і не дозволити Сойлу причепитися до формулювання! Нізащо! Якщо я прощаюся з життям, то потрібно витратити його з розумом.

– Заради справедливості хочу зауважити, що з потойбічної сутності не можна зробити людину, – ліниво розтягуючи слова, визнав Сойл. – Відкинь цю думку. Тобі залишилося вибрати з решти пів сотні.

Так багато? Та ну, він напевно просто глузував! Тобто не сумніваюся, думки у мене роїлися, але Ферна стосувалися не всі. І, боронь Творець, невже Білий Дракон чув моє розпачливе: «Оскільки Ведмедик тут, саме час запитати»?

– Кажеш, із потойбічної сутності не можна зробити людину? – голос тремтів сильніше, ніж мені хотілося. – І хрін із ним. Слухай моє бажання…

Я хитнулась і закашлялася. В голові виникла чергова божевільна ідея.

«Шановний драконе, перетвори присутнього тут демона на ім’я Ферн на іншу потойбічну сутність – на дракона! Що, зможеш?» – цікаво, як він відреагував би на це?

– Божевільна! – втретє обізвав мене Сойл. – Ти абсолютно божевільна! Не смій! Не смій навіть думати про це!

«Злякався? Значить, таке можливо? Невже правду кажуть, що демони – це дракони, яких магія витягує з рідного світу? Вони чинять опір і втрачають сили, а ти прийшов до людей добровільно, зберігши себе. Тоді зцілення для демона означатиме, що він стане драконом! Так?!» – під спопеляючим (на щастя, поки що не в буквальному сенсі) поглядом Сойла я опустила очі і мимоволі задріботіла назад.

– Ти не зробиш цього, – процідив він крізь зуби. – Ти не посмієш! Ваш світ не придатний для драконів! Ви всі помрете!

«То не виконуй моє бажання. Поверни золото. Розірви угоду. Чи тобі не під силу скасувати обіцянку? Люди вічно не тримають слово і почуваються чудово. У тебе так не вийде, правда ж? Або ти створиш конкурента, або порушиш правила і… Що «і»? Втратиш дар цілителя, як стверджують легенди? Якби я знала це напевно! Як думаєш, Ферн буде сильнішим за тебе? Чеснішим і милосерднішим? Добрішим? Може, в один прегарний день люди назвуть його посланником Творця, а про тебе забудуть?» – подумки допікала я Сойла.

Даремно, еге ж. Він міг ошаленіти й відмовитися від своєї сили. Тоді б не тільки мені настав кінець – Ферн теж зник би.

Навіщо я зволікала? Все вирішилося в той момент, коли моє золото перейшло Білому Дракону. І коли я вимовлю вголос вирішальну фразу…

– Зціли Ферна.

О, Творець, я сказала це?! Ось так просто, без краплі урочистості й гордості? Сяк-так прошамкала захололими губами свої останні слова і застигла з безглуздою посмішкою, чекаючи розв’язки? Ні! Я збиралася зробити це зовсім по-іншому! Я хотіла, щоб про мою прощальну промову Тавенна пліткувати років десять! Я планувала бути героїнею, що виваляла дракона в багні, а не бідолашною жертвою його поганого настрою!

– Божевільна! Ти… Ти пошкодуєш, що народилася на світ!

«Та годі вже… Мене й гірше називали. Закінчуй із цим. Мені холодно!» – а, кажуть, думки складно контролювати!

Я не збиралася демонструвати весь той жах, який заповнив мене від п’ят до маківки. Залишилося зовсім трохи. Я вміла прикидатися. Та я саму себе переконала б у чому завгодно!

«Швидше, кажу! Зима надворі, люди мерзнуть, а ти тягнеш кота за хвіст. Дурневі зрозуміло: іншого дракона вбити можна, а потойбічну силу не повернути», – знову вколола я Сойла.

– Зараз зігрієшся, – пообіцяв він. – Угоду укладено.

«Біжи, Тає!» – чомусь згадалися події шестирічної давності.

Тоді на шляху моєї смерті став Чиж – стражник, з яким я до того і словом ніколи не перемовилась, а тепер поруч не було навіть мого демона.

– Який сором! Що ж це коїться, га? Звідки він узявся?

Спершу здалося, що Ів звертається до Білого Дракона. Мовляв, ти, такий великий і сильний, збираєшся спопелити вічно голодну сиротиноньку, в якої в цьому світі нікого немає? А що, сестрі чаклунки дозволено грубіянити. Вони із Сойлом пов’язані золотом, і, схоже, рвати цей зв’язок, загадуючи бажання, моя колишня сусідка не збиралася.

Ів щось шукала в попелі позаду дракона, Мела порпалася за два кроки від мене. Ніхто з них не виявляв ні найменшої стурбованості моїм становищем. Ну, крім цього незрозумілого вигуку. Але, підозрюю, мене він не стосувався.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍