Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

Потім я зрозуміла, що відкладаю неминуче, а час іде.

Сойл дивився на чаклунку і вирішував, що з нею зробити. Ньельм забув про все на світі і хникав над своєю ногою. Зарлат хитався, як п’яний, і було помітно: він докладає неймовірних зусиль, щоб не приєднатися до столичного мага. Чиж смикав зв’язку монет, немов збираючись жбурнути її в дракона, і не зводив очей з… З мене?! Чи з Ів, що безжально трусила сестру за плечі?

Боги, та за що я переживала? Як завжди, у кожного знайшлися свої турботи, і лише ми з Ферном піклувалися одне про одного.

Я глянула на демона. Як на мене, срібляста хмарка стала меншою і прозорішою, але, можливо, мене обманював страх. І я знову думала про дурниці. Я не зробила те, що повинна була зробити. Не зробила те, що пообіцяла собі зробити!

– Пам’ятаєш ту зиму, коли у нас замерз колодязь? – почула я переривчасту мову чаклунки. – Допоможеш мені знову?

– Я? Але я вже все забула, – заметушилась Ів. – Ходімо звідси! Земля така холодна… Вставай! З тобою все гаразд? Якщо ні, я можу…

– Не смій! Забудь про це! І взагалі, не слухай мене. Ми отримали те, що хотіли. Ходімо додому!

«Чому ж Мела не згоріла? Справа не в золоті, ні! Сойл щось варнякав про крадіжку… Раптом вона відкопала в тавеннській скарбниці якийсь артефакт? Дуже ймовірно!» – міркувала я, випрямляючись зі стогоном.

У мене чудодійних засобів точно не було. Нехай Плібія і розповідала підозрілі історії про те, що сталося в підвалі палацу, я в них не вірила. Так, мені часом несказанно щастило. Ну і що з того? Всім щастить. Але одного разу удача відвертається і… Неважливо! Якщо боятися смерті, то і жити нема чого – якось так надихав мене Ферн.

І я заплющила очі.

Зв’язка монет вдарила Сойла в обличчя. Він зовсім по-людськи зойкнув і затулив долонею розбиту губу.

– Божевільна! – рознісся навколо його рик. – Ти отримаєш, що заслужила!

Здалося, виправдання на кшталт «Це випадково» і «Чесне слово, я не навмисне» його настрою не поліпшать. Та й не було це випадковістю. Я хотіла заподіяти йому біль. Смішно… Подряпинка зникла майже миттєво.

– Угода! – Я тільки зараз відчула, як змерзла. – Вимагаю угоду! Ти ж цілитель, ось і займайся зціленням!

Голос звучав невиразно, але я сподівалася, що Білий Дракон вловить суть сказаного до того, як відгризе мені голову.